Король стрільців: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван Керницький

КОРОЛЬ СТРІЛЬЦІВ

В. Стефаник вважав Івана Керницького (1913—1984) своїм наступником у літературі. Появу його перших творів привітав А. Чайковський. Він став одним із найпопулярніших письменників Західної України перед Другою світовою війною. Був лауреатом найпрестижніших літературних премій того часу. Його п’єси мали неймовірний успіх. З приходом радянської влади став членом новоствореної спілки письменників і… при кінці війни змушений був емігрувати. З того часу почав підписувати свої твори псевдонімом «Ікер». У Радянській Україні його ім’я та твори були заборонені.

Він був з тих письменників, за якими потрібно шукати так, як колись у білий день зі свічкою в руках шукав людину Діоген. Так, принаймні, говорив про Івана Керницького один з найавторитетніших літературних критиків Микола Голубець.

СВЯТОІВАНСЬКІ ВОГНІ

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Святоіванські вогні: оповідання. — Львів: Накладом Івана Тиктора, 1934.

----------------------------------------------

Стара хата

Таких старосвітських хатин уже небагато. Вони вмирають так, як повмирали ті, що їх колись ставили. В нашому селі вона одна-однісінька. Має сто сім літ і мало не по самі вікна вже вросла в землю. Стоятиме ще до неділі. В понеділок до схід сонця Сенько Маланюк скличе сусідів, вони підріжуть трухляві слупки, здорово підіпруться дрючками, крикнуть «гей, р-руп!» — і зі старої хати залишиться лиш купа пороху… Сьогодні вона ще стоїть. З-під стріхи ще куриться сивий дим. На порозі ще сидять діти з кучерявими голівками і з череп’яної миски сьорбають теплу юшку. Під малим віконцем ще цвіте черешня і радісно гомонять бджоли. Стара хата бачить те все і чує… Вона ще жива. Хоч старість згорбила їй спину, хоч літа похилили додолу, вона вперто стоїть на дубових закопах, твердих та черствих, як тверді і дужі були її будівничі.

Стін майже не видно. Здолу — наче проковтнула їх земля, згори — закрила стріха. Широка, гей покришка, почорніла стріха, поросла мохом, розхідником і зеленою травою. В самі жнива ця стріха виглядає, як хлопська нивка. Цвіте тут синій блават, червоніють маки і тихо шелестять колоски жита. Проживають тутечки миші, оси, воробці, чмелі та інша твар господня. Замість комина стоїть чубате бузькове гніздо. Дим з-під бовдура мандрує собі на пекарню, звідтам до сіней, з сіней на вишку, а з вишки шпарами тікає на вольний світ. Димом перепоєний тут кожний кілок, кожна стебелинка. Димом пахне ціла хата. На вишці всі крокви і банти густо присипані сажею. Як стукнете дверми, то сажа паде вам на голову. Двері важкі, скрипливі, з дерев’яним засувом. За дверми, на кілочку, висять торішні посвячені вінки. Під стріхою позатикані «божі листи» і старі цісарські корони.

Якщо хочете вийти в світлицю, то напевно стукнетеся лобом до старенького одвірка. Ваші очі, що привикли надворі до ясного світла, зразу не побачать тут нічогісінько. Крізь малі віконця, прислонені черешневим гіллям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цікаві соняшні зайчики. Аж пізніше ви запримітите зараз біля дверей здоровенну піч, що з усякими грубками, припічками, запічками розсілася, як печериця, на півхати. Коло печі звисає від стелі довга жердка, а на ній всі хатні достатки. І дідова полотнянка, і бабин кожух, і Орисині черевики «на корках», і Михасеві жовті мешти… Широка постіль застелена білим рядном, а копиця з подушок сягає аж до самої стелі. На цій постелі прийшло на світ багато кріпких Маланюків. А на тій дубовій лаві клалися на вічний сон їхні батьки… На отсій скрині, залізом кованій, світилися за їх душі воскові свічки, а дяки читали псалми… Сіру, задимлену стелю піддержують три соснові трами. Поміж щілинами, що поробилися в трамах, переховує Сенько Маланюк найцінніші свої документи: податкову книжку, кобилячу легітимацію і позви зі суду. На середущім трамі видовбаний хрест і Боже Провидіння, а збоку такий напис: «Благослови, Господи, дом сей і живущі в нем раби божія Йоана Маланюка і жену єго Катарину. Дня 15 апріля 1826 года».

Раби божі Йоан і Катарина повмирали ще панськими рабами. Аж п’ять літ по їхній смерті милостивий цісар скасував панщину.

Попід стелю рядочком навколо світлиці поприбивані образи. Усі в порохнявих рамах, вкриті порохом і павутинням. Сновигаються по них павуки та влізливі мухи. Святим угодникам від старості почорніли світлі обличчя й померкли очі. Кожний образ пообтиканий з усіх боків ще малими образочками, так що всіх святих, менших і більших, можна тут начислити до двісті. Між св. Варварою і преподобним чудотворцем Миколаєм висить одна дуже сумна картина. Намальований тут небіжчик Франц Йосиф І, як простягся на білому катафалку мертвий без життя… Біля нього міністри втирають рукавами заплакані очі… Зараз, недалечко, інший образ: на нім намальовано чотирьох славних цісарів, що хотіли конечно виграти велику війну — німецького, турецького, болгарського, ну і «нашого», австрійського. Малий Юрцьо як мовить увечері «Отченаш», то молиться лишень до цих «бозів» із золотими «менталями».

Сонце заходить, вечоріє. По хаті блукають сутінки. Блукають, як тіні предків, як спомин давніх літ… Під вікном шарудить вітер… Білі пелюстки черешневого цвіту тихо сиплються на землю… Стара хата стоїть німа, мовчазлива. Від неї віє вже могильним холодом. Вона вже почуває свій кінець… Га!.. Трудно. Пережила своє. Багато бачила, а ще більше чула. Тепер — амінь! В понеділок вранці Сенько Маланюк трутить її, як порохняву вербу. На її місці поставить нову хату. Гарну, муровану, з фаєрмурами, з великими вікнами та з комином на чубку. Крівлю покриє червоними дахівками, а стіни побілить вапном.

По старій хаті загине слід, загине пам’ять.

1934

Знаки

Сидів переді мною й розповідав:

— Не люблю, бачите, оцих «знаків»… Як почую, що десь чекоче сорока, то зараз затикаю собі вуха. Як побачу, що кіт миється, то щось аж підносить мене вхопити книжку чи чорнильницю й жбурнути в богу духа винне створіння. А коли ненароком самі двері відчиняться в кімнаті, то мене зараз кидає в пропасницю.

…Це було з початком війни. Осінь ще суятилася по землі, лінива, глуха осінь. Листопад. В наше село прийшли тоді мадяри. Мені минало шість літ. Тямлю добре, бо саме цього літа я почав пасти корови. Так… Ми всі зачинаємо від гусей і корів.

Вже було з полудня. Надворі політав перший сніг.

Батько саме приїхав з «форшпанки» і грів над грубкою задубілі руки. Мама сиділа на лаві під вікном і пряла кужіль. Я крутився біля неї й засукував веретено.

Зараз за вікном бовваніла, знімаючи в небо чорні руки, росохата груша. «Петрівкою» звалася, а грушки на ній завжди найскорше дозрівали… Тепер торопіла чорна і німа, як осіння північ. Лише сороки й ворони верещали на ній від світу до ночі.

І ось одна сорока залопотіла крильми, сіла на стрісі та голосно зацокотіла. Я припав до вікна і сплеснув долонями.

— Мамуню! В нас нині гості будуть!.. Адіть, як сорока чекоче…

Мама якось тривожно глянула на мене, потім на батька, але нічого не сказала.

Із запічка скочила на лаву, а з лави на долівку заспана, буріхата кітка з зеленими очима. Вона сіла під порогом і почала вмиватися. Раз у раз лизала язичком лапку й гладила нею по голові.

Я знову підскочив з радості.