Король стрільців: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ґазда в червонім кожусі зніяковів. Втопив зір у землю, цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.

— Йой, бідося, бідося… Та розкажіть-но, як, що й коли… Все воно, знаєте, легше чоловікові…

Батько ясноволосого хлопця якось криво усміхнувся.

— Га! А що я вам маю розказувати?.. От, вчив’єм сина на ксьондза, а вивчи’єм на вар’ята…

— Цс-с-с… Овва! Овва! То йому змаленька так не було?

— Де там! Та він уже ходив до п’ятої гімназіяльної. Єгомосцем хотів бути…

— А що ж йому, бідному, так доїхало?

— Пацифікація…

Оба враз заніміли. Слова завмерли на устах. В очах заблимала тривога. А згорблені постаті ще дужче нагнулися додолу…

— Так, так… Мав’єм дитину та й змарнувалася. А знаєте, що ще від маленького можна було по нім того сподіватися. Як тільки відріс від землі, ніхто ніколи не бачив, щоби він бавився якось, ніхто ніколи не чув, щоб він засміявся або заговорив так, як людська дитина… Завжди сиділо то само десь в куточку і щось думало та й думало. Не було в нього ні сили, ні здоров’я, зато мав велику пам’ять і охоту до науки. Хто на нього подивився — зараз казав: о, той на ґрунт не здалий, вчіть ‘го на пана. А наш єгомосьць то вже спокою мені не давали: «Андрею, бійся Бога небесного, дай хлопця до шкіл! Він повинен стати священиком, бо це дуже релігійна дитина». — «Єгомосьцю, — кажу я нераз, — вам то легко казати, але мені тяжко зробити. З чого ж я його в тих школах втримаю? З тих десятьох пальців і двох клаптів гниляка?» А він: «Що хочете робіть, самі капарайте, як можете, а хлопця дайте до Львова». З останнього тягнувся. Ми з жінкою ніколи дома хліба не бачили. Все пакували до того Львова. Так через три роки. В четвертій клясі він уже сам на себе старався. Сам був у четвертій, а вчив таких, що ходили до шестої. Так що з того?.. Не вийшла йому та школа на добро… Нераз говорив на вакаціях: «Ой, тату! Ліпше, щоби я був далі корови пас і ціпом махав, як мав того навчитися, що тепер знаю!.. Ой, тату, тату, який той цілий світ лайдацький!..» Або як нераз мама спиталася раптом: «Ну, Михасю, а чи скоро вже вийдеш на ксьондза?», то він казав: «Мені, мамо, здається, що я скорше вийду на ката. Тепер на світі треба більше катів, ніж попів». І так завжди. Все був якийсь сумний, все йому щось долягало. Але ще, може, було б то якось перейшло, якби не ота… світ би її не знав… Вона відібрала йому розум. Якоїсь одної ночі займилися панські стирти. Хто підпалив — мара його знає. Дехто казав, що то самі форналі… На другий день приїхали карателі. Хто втік в ліси, того щастя, хто не втік, той… Мене застукали в стодолі. Відразу звалили на тік, заткали рот соломою та й біяками… Надлетів він з поля. Розігнався до них з вилами. Я думав — застрелять, як собаку. А вони ні… Вони побачили добре, що його нема що бити… Взяли та й прив’язали до оборожини, щоби дивився на мою муку. А він того не витримав. Заделікатний був…

На хвилину затих і знов якось дивно усміхнувся. Притулився до свого безумного сина і мозолистою рукою гладив його ясні буйні кучері. А крива болюча усмішка не зникала з сірого обличчя.

— Гм, ви дивитеся на мене також, гей на пів-вар’ята, що? Чоловіче добрий, або я знаю, що зі мною робиться?.. Може, і я вже розум трачу? Знаєте: хлоп — це дуже тверда штука! То якесь таке створіння, що все витримає. Його і колом не діб’єш!.. Але того, що я витерпів, то таки троха забагато…

А його, знаєте, ще можна було врятувати. Ая. Тільки не було кому. Жінка з того всього розхорувалася та й пішла в землю, а я свої триста біяків також мусив півроку відлежати. А потім вже було запізно… Продав я одну нивку, продав другу, їздив по докторах, розшибався на всі боки — пропало! Шкода гадання… «Za późno, proszę pana! Trzeba było prendzej, to dało by się jeszcze coś zrobić»[2].

Що ж, пани ласкаві, кажу, коли я «прендзей» не міг, бо мені м’ясо від костей відпадало… А вони потішили мене тим, що це не є дуже грізний стан, що його не треба нікуди возити, можна тримати дома, бо він нікому не зашкодить. І правду пани казали. Він нікому не зашкодив. Дуже спокійний був вар’ят. Отак, як бачите, сидів нераз цілими тижнями. Бувало — говори до нього, кричи — не чує, не розуміє…

Видите самі: ось я гладжу його по голові, ми балакаєм коло нього, а він ані ворухнеться. Вам, може, здається, що він спить. Ні, він не спить. Йому завжди так… От вар’ят та й годі… Та часом, знаєте, щось його нападає. Не дуже. Так, трошки… Тоді сміється сам до себе та й все одно торочить: «Нема Бога і нема Бога! Аж тепер я знаю, що нема Бога!» Радився я в докторів. Не бійтеся, кажуть, то нічого страшного. То така реакція чи як його там. Він колись був дуже побожний, все думав про Бога, а тепер наступає реакція… Але якось, тамтої неділі, та реакція зробила гоц на шторц. Як по відправі люди виходили з церкви, він став собі коло брами та й почав своє: «Нема Бога, і вже. Аж тепер я знаю, що нема Бога!» Прибіг до мене війт, засапаний, задиханий: «Чоловіче, бійся Бога, вези хлопчиська на Кульпарків! То неможлива річ… Він балакає проти Бога!» — «Ой, — кажу, — пане начальнику, де ж я його тепер повезу? Що ж я сам буду робити на світі? Я вже так до нього привик… Нам так обом було добре… Він дурний, я каліка…» — «Не можна! Забирай його зі села, а то я напишу до староства!» Га, як не можна, то не можна. Трудно. Перше, кажу, радили мені везти його до шкіл. Я послухав. Тепер кажуть везти на Кульпарків. Я знов послухаю… Та й так, Михасуню, що?.. Маму закопали в яму, ти їдеш між вар’ятів, я лишуся сам на світі білім…

У тій хвилині з грюкотом відчинилися двері й до купе увійшов кругленький та рум’яний кондуктор з ліхтаркою на грудях.

— Hallo, gdzie ten warjat? Ten wo? Dobra jest, będziemy go wysadzać!..[3]

Заскреготіли колеса, поїзд зупинився. До вікон стали тиснутися цікаві пасажири, щоб подивитися, як висаджуватимуть вар’ята…

1934

Бог предвічний

Це діялося в часі мойого побуту в Бразилії. Саме тоді, шукаючи роботи, перейшов я з Ріо до провінції Сан Павльо. Якої півтора милі від міста тої самої назви прокопували в однім узгір’ю тунель, що ним мала провадити залізна дорога до Сантос. Саме тиждень тому, під час великих дощів, усунулася верства червоно-брунатної землі, переламала риштовання тунелю і розчавила на смерть трьох робітників. Двох москалів та одного латвійця. Дирекція робіт подала до ґазети анонс, що шукає трьох нових робітників, в першу чергу слов’ян, які зараз можуть стати до праці. Я рішився стати до цеї роботи. Щоправда — вона була чорна, томляча, 12 годин на зміну, та за те мож було заробити 5 мілів денно.

Зі Сан Павльо вийшов я десь так з полудня, та заки відшукав місце робіт, звечоріло вже добре. Мені показали контору адміністратора, що стояла на просторій поляні край величезної плянтації кави. Була це квадратова хатина, збита з грубих брусів дерева т. зв. «сеїва». Плоску кришу контори вкривало кукурудзяне бадилля.

Крізь заліплене перґаміновим папером віконце завважив я, що в конторі вже світилося. Всередині застав троє людей. Перший, це був сторож контори, плечистий молодий мурин у білій, полотняній одежі. Він сидів на колодці посеред контори, попивав чай «mate» та вистукував ногами об долівку в такт за ґрамофоном, що вигравав якогось аргентинського марша. Від цього чорного сеньйора довідався я, що Don Roberto, цебто адміністратора, немає, бо поїхав до Сантос. Але скоро верне. Якщо я маю до Don Roberto яке важне діло, то можу зовсім спокійно на нього заждати. Я мав до Don Roberto дуже важне діло і тому рішився зовсім спокійно його підождати.

Два другі чоловіки, яких я застав у конторі, це були робітники, що, мабуть, так само, як і я, прийшли зголоситися до праці. Молодший з них, смаглявий, з чорним крученим волоссям, подобав на італійця. Він загорнувся в широкий плащ, званий з еспанська ponchos, заплющив очі і, здавалося, спав. Його товариш, це була людина старша, літ, може, п’ятдесяти, кріпка, жилава, але, мабуть, перепрацьована і втомлена життям. Він згорбився, спер бороду на тверді, дебелі п’ястуки і якось тупо глядів перед себе. Обличчя мав худе, поморщене, бронзове.

На моє поздоровлення вони оба байдуже махнули лобами. Я сів собі біля них на лавці під стіною, вийняв з кишені портфель та став переглядати свої документи. Мимоходом попався мені під руки український календарець, що його подарував мені в Ріо один земляк, який саме приїхав з краю.

Листкуючи його, якось ненароком задивився я на сьогоднішну дату: шестого січня…

Шестого січня? Як це? Сьогодні шестого січня?! Ні… Це неможливе… Шестого січня?

— Sennor! Чи сьогодні справді шестого січня? — не довіряючи сам собі, спитав я свого задуманого сусіда з чорним, крученим волоссям.

Цей розкрив очі, подивився наперед на мене, а потім на стінний календар і — не сказав нічого.

Я зрезиґновано схилив голову на груди. Так… Сьогодні шестого січня. І сьогодні наш Свят-вечір. Третий з черги Свят-вечір, якого я не святкую між рідними. І якого я взагалі не святкую…

[2] Запізно, прошу пана. Треба було швидше, то вдалося б ще щось зробити (пол.).

[3] А де той божевільний? Отой? Добре, будемо його висаджувати (пол.).