Король стрільців: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мамуню! Та в нас таки направду гості. Адіть, вже й киця миється!

Тоді батько уважно глипнув на мене і сказав коротко:

— Будь тихо.

Мене аж зморозило. Батьків погляд був холодний, як ніж. Я тата дуже боявся. Не знаю чому, бо він ніколи мене й пальцем не доторкнувся.

Надворі засвистав, захлиснувся реготом вихор. Телепнув собою до вікна, аж заплакані шибки йойкнули, потермосив воротами і голодним псиськом заскавулів на вишці. Тоді двері до світлиці скрипнули і поволі-поволі відчинилися навстіж.

О! Тепер я знав напевно, що в нас сьогодні будуть гості… Та як? І сорока чекотіла, і киця милася, і оце двері відчинились!.. Го-го, прийдуть гості… ого, вже йдуть!..

На подвір’ю затупотіло з десяток ніг, загаморили голоси. За хвилину гості вже входили в хату. Були це мадяри. Мали сині мундири, рябі пики з чорними вусищами, блискучі залізні шеломи й набагнетені кріси. Череватий фельдфебель, що йшов попереду, крикнув до батька по-німецьки:

— Збирайся!

Батько підвівся зі стільчика й випрямився на весь ріст. Так… Пам’ятаю його як нині… Був кремезний, високий, головою сягав трама. Ліву руку мав переломану, смерека в лісі второщила. Тому його не взяли до війська. Батько розумів по-німецьки. На вишці мав цілу скирту всяких книжок, а люди в селі звали його політикантом.

Він глянув просто в вічі надутому фельдфебелеві й спитався:

— Куди?

Цей люто блиснув очима і крикнув удруге:

— Збирайся!

Батько не рушився з місця. Його широке лице було спокійне, як з каменя. Ясні очі полискували, як леза багнетів.

Череватий фельдфебель аж мінився зі злості.

— Збирайся! — прохарчав.

— Куди?

Мадяр залаяв і розігнався на батька з наїженим штиком.

— Halt’s Maul! Vorwärs — marsch![1]

Батько здоровою рукою відсунув від грудей кріса і підійшов до матері, що напівмертва тремтіла під вікном.

— Будь здорова…

Потім схилився наді мною й поцілував мене в чоло.

…Цього вечора бачив я свого батька останній раз в життю. Його повісили ще тої самої ночі на росохатій «петрівці» під вікном.

…Так, молодий товаришу. Тому й досьогодні я не можу стерпіти оцих знаків: як сорока чекоче, як кіт миється і як неждано самі двері відчиняються в кімнаті.

1934

Ясні ночі

Цього місяця було кілька ясних ночей. Отак, бувало, пізнім вечором вийдете з хати, надворі вам ясно, як удень! Так місячно. Синіє мовчазливе небо й зорі переморгуються, й чути, як падає пожовкле листя на ясне плесо річки, чисте, мов хрусталь. Над річкою настовбурчилися кострубаті верби. Задивилися у воду на свою вроду. З-поза їхнього віття крадькома зиркає у малі віконця настирливий місяць і призирається, як на постелі поснули діти з русявими голівками у гребінних сорочках. По леваді завели мовчазний хоровід сивовусі вечірні мряки.

Тихо. Ясно і тихо.

І вам пригадується…

Еге ж!.. Такі ж самі тихі місячні ночі були тоді… І місяць зиркав у віконця, і зорі переморгувалися. А небо також було синє. Тільки собаки щось дуже вили. Сідали посередині подвір’я, знімали щелепи угору і довго протяжливо вили до зоряного неба.

[1] Стули морду! Марш вперед! (нім.).