Подорож на Місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, і що ж з того?

— Як що ж? Певно, саме там можна було б налагодити щось підходяще, якби там погодилися прийняти наші послуги…

— А, ось що ви маєте на увазі! — вигукнув Білзбі. — Працювати над балістикою для… Іноземців!

— Це було б все-таки краще, ніж зовсім не працювати над нею, — відповів полковник.

— Само собою, — сказав Мастон, — було б краще, але навіть не можна і мріяти про це.

— А чому б і ні? — запитав полковник.

— Бо в них, у Старому світі, думки про прогрес зовсім відмінні від наших, американських поглядів. Ці люди не уявляють собі, як можна стати генералом, не бувши доти лейтенантом, а це означає те саме, що ніби не можна стати артилеристом, не-відливши самому гармати! Але це ж просто…

— Дурниця, — сказав Том Гентер, стругаючи бильце крісла своїм великим ножем. — Коли вже так, нам залишається тільки вирощувати тютюн або витоплювати китовий жир.

— Як це! — вигукнув Мастон громовим голосом. — Останні роки нашого життя ми не віддамо на удосконалення вогнепальної зброї? І ми навіть не матимемо змоги випробувати дальність наших снарядів? Повітря вже не освітиться вогнем наших гармат? Невже не виникне якогось міжнародного конфлікту, що дав би нам можливість оголосити війну якій-небудь заатлантичній державі? Невже французи не затоплять жодного з наших пароплавів або англійці не повісять, всупереч міжнародному праву, трьох-чотирьох наших земляків?

— Ні, Мастоне, — відповів полковник Бломзберрі, — цього не буде. А коли таке н станеться, то ми не скористуємося з цієї нагоди. Національне почуття американців слабшає день від дня, і ми стаємо бабами!

— Так, ми принижуємось! — ствердив Білзбі.

— І нас принижують! — додав Том Гентер.

— Все це правда! — палко вимовив Мастон. — Багато є причин у повітрі, щоб розпочати війну, але вона не починається. Піклуються про руки й ноги у людей, які не знають, що з ними робити. Подивіться, будь ласка, не треба далеко шукати приводу для війни: хіба Північна Америка не належала раніш англійцям?

— Певна річ, — сказав Том Гентер, люто ворушачи вугілля в каміні кінцем свого костура.

— Отже, маєте! — продовжував Мастон, — чому б і Англія теж не могла належати американцям?

— Це було б зовсім справедливо, — погодився полковник Бломзберрі.

— Підіть-но та запропонуйте це президентові Сполучених Штатів, і ви побачите, як він вас зустріне! — скрикнув Мастон.

— Він зустріне нас дуже погано, — промимрив Білзбі крізь свої чотири зуби, які залишалися в нього після війни.

— Запевняю вас, що на майбутніх виборах він не може розраховувати на мій голос, — заявив Мастон.

— Так само й наші, — одностайно додали войовничі інваліди.

— Наприкінці ще мушу сказати, — продовжував Мастон, — що коли мені не дадуть змоги випробувати мою нову мортиру на справжньому полі бою, то я вийду з Гарматного клубу і краще живцем поховаю себе в саванах[7] Арканзасу.

— Ми підемо за вами! — підхопили співбесідники мужнього Мастона.

Так ото стояли справи. Незадоволення все збільшувалось, і клубові загрожувала небезпека розпаду. Але несподівана подія відвернула цю катастрофу.

Другого дня після наведеної розмови всі члени клубу одержали таке повідомлення:

Розділ II

ДОПОВІДЬ ПРЕЗИДЕНТА БАРБІКЕНА

П'ятого жовтня, о 8 годині вечора, багато людей зібралося в залах Гарматного клубу. Всі дійсні члени, які були в Балтіморі, з'явилися на запрошення свого президента. Щодо членів-кореспондентів, то вони сотнями приїжджали до міста, і хоч який великий був зал засідань, але вся маса народу не могла там вміститися. Через це велика кількість членів тиснулася по суміжних залах, коридорах і навіть на дворі. Кожний намагався зайняти краще місце бажаючи якнайскоріше почути важливу доповідь президента Барбікена.

Колосальний зал являв собою дуже цікаве видовище. Це приміщення напрочуд відповідало своєму призначенню. Високі колони з гармат, заправлених одна в одну, спиралися на товсті мортири й підтримували склепіння. Мушкети, рушниці, карабіни й старовинна вогнепальна зброя мальовничо прикрашали стіни. Газ випромінювався з тисячі револьверів, розташованих у формі люстри. Свічники з пістолетів та рушниць доповнювали блискуче освітлення. Моделі гармат, зразки бронзи і сталі, прострілені мішені, пробиті ядрами членів клубу металеві дошки, колекція різних артилерійських приладів, — усе це разом вражало глядачів красою групування і змушувало забувати про те, що справжнє призначення цих речей — бути не прикрасою, а знаряддям смерті.

На почесному місці, у розкішній шафі під склом, красувалися поламані й розтрощені вибухом пороху рештки славнозвісної гармати Дж. Т. Мастона.

В кінці залу на широкому підвищенні урочисто сидів президент клубу, оточений чотирма секретарями. Його крісло стояло на різьбленому лафеті[8] і мало вигляд великої мортири з 80-сантиметровим жерлом. Крісло було встановлене під кутом 90° і припасоване так, що президент міг гойдатися в ньому, завдаючи собі приємності під час великої спеки. На столі, утвореному з широкого залізного листа, який спирався на шість коротких гармат, стояла красива чорнильниця, зроблена з гранати, та дзвоник, що стріляв, як револьвер. Але під час палких дискусій навіть пострілів цього дзвоника було недосить, щоб приглушити голоси схвильованих артилеристів.

Перед столом були розташовані зигзагами, на зразок валів кріпості, лави для членів клубу. Цього вечора, безумовно, можна було сказати, що «на кріпосних валах було багато люду». Всі знали дуже добре, що президент не турбуватиме своїх товаришів без важливої причини.

[7] Савани — величезні рівнини, вкриті високою травою, з рідко розкиданими деревами й кущами.

[8] Лафет — станок, на якому міститься гармата.