Подорож на Місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жюль Верн

ПОДОРОЖ НА МІСЯЦЬ

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

ПЕРЕКЛАД З ФРАНЦУЗЬКОЇ А. БІЛЕЦЬКОГО

Ілюстрації художника Г. ТІТОВА

ЧАСТИНА ПЕРША

З ЗЕМЛІ НА МІСЯЦЬ

Розділ І

ГАРМАТНИЙ КЛУБ

Під час війни північних штатів Америки з південними[1] в Балтіморі, головному місті штату Меріленд, утворився дуже впливовий клуб. Відомо, що американці в той час швидко розвинули в себе військову справу. Звичайні купці кидали свої контори, щоб стати капітанами, полковниками, генералами, навіть не прослухавши курсу в військовій школі Вест-Пойнт; за короткий час вони наздогнали військову техніку інших країн і навчилися перемагати з неменшим успіхом, ніж європейці, не шкодуючи снарядів, грошей і людей.

У балістиці[2] американці навіть випередили європейців. Не те, щоб американські гармати були досконаліші, але їх виробляли таких великих розмірів, що снаряди, випущені ними, пролітали нечувані раніше відстані. Під час згаданої війни артилеристи здобули досить почесно місце, газети з захопленням вихваляли їх винаходи, і не було жодного, навіть дрібного крамаря, жодного нероби, який не сушив би собі вдень і вночі голови над вигадуванням різних неймовірних гармат.

Саме тоді в Балтіморі один винахідник нової гармати об'єднався з тим, хто перший її вилив, і з тим, хто перший її обточив. Це об'єднання стало осередком Гарматного клубу. Через місяць після того, як утворився клуб, в ньому вже було 1833 дійсні члени та 35 045 членів-кореспондентів.

Вступити до клубу могла тільки людина, що винайшла або, принаймні, удосконалила якусь гармату чи взагалі вогнепальну зброю. Це було неодмінною умовою. Треба сказати відверто, що винахідники п'ятнадцятизарядних револьверів, хитромудрих рушниць або шабель-пістолетів не тішилися великою повагою. Першість у всьому мали артилеристи.

— Пошана, яку мають члени-артилеристи, — сказав одного разу один із найученіших промовців клубу, — пропорціональна масам їх гармат і квадратам відстаней, що пролітають їх снаряди.

Так закон Ньютона про загальне тяжіння був перенесений завзятим промовцем у цілком іншу ділянку[3].

Легко собі уявити, що створив у цій галузі винахідницький розум американців після того, як був заснований Гарматний клуб. Гармати набрали величезних розмірів, снаряди перелітали всі обчислені і на той час дозволені відстані, частенько шматуючи ні в чому не винних людей.

Гармата Родмана, що кидала ядро вагою півтонни на відстань 12 кілометрів, легко вбивала 150 коней і 300 чоловік. У Гарматному клубі поставили навіть питання про урочисте випробування цієї гармати. Проте, коли коні, може, й погодилися б узяти участь у цій спробі, людей для неї, на жаль, не знаходилось.

Хоч би що казали, а такі гармати діяли абсолютно смертельно, і від пострілів люди падали на полі бою, немов колосся під серпом. В бою при Гетізбургу снаряд конічної форми, випущений із нарізної гармати, убив 173 чоловіка. При переправі через р. Потомак ядро Родмана спровадило на той світ щось із 215 південців. Треба так само згадати про величезну мортиру, винайдену Дж. Т. Мастоном, видатним членом і незмінним секретарем Гарматного клубу. Під час випробування вона вбила 337 чоловік, правда не снарядом, а скалками самої мортири, що розірвалася на шматки.

Статистик Піткерн підрахував, що, коли поділити число воєнних жертв від вогню артилерії на число членів Гарматного клубу, то вийде, що кожен з них в середньому «убив» понад 2 375 чоловік.

Отже, ясно, що єдиною турботою цього вченого товариства було знищення людства з філантропічною[4] метою за допомогою досконалої воєнної зброї, яка через це, на думку членів клубу, була знаряддям цивілізації.

Треба додати, що члени клубу не обмежувалися лише теорією артилерійської справи, а й особисто брали участь у війні. Багато з них залишилося на полі бою, і їх імена прикрашали почесну книгу Гарматного клубу, а ті, які повернулися, мали здебільшого незаперечні ознаки хоробрості. Костури й милиці, штучні руки, каучукові щелепи, срібні черепи, платинові носи — все це можна було знайти у членів клубу. Той самий Піткерн обчислив також, що в Гарматному клубі на кожних чотирьох припадала одна, і то не зовсім ціла рука і тільки дві справжні ноги на шістьох.

Але завзятих артилеристів це не дуже турбувало. Значно більше цікавило їх дізнатися, що під час якогось бою число жертв було вдесятеро більше за кількість випущених снарядів.

Одного дня, сумного й тоскного для членів клубу, було підписано мир. Стрілянина припинилася, гармати замовкли, снаряди були покладені в арсенали. Криваві спогади стерлися; бавовник знов почав розкішно зростати на полях, щедро удобрених людським м'ясом і напоєних кров'ю; траурні убрання зносились і зникли разом із забутим горем. Гарматний клуб був засуджений на повну бездіяльність.

Проте деякі невтомні його члени не переставали провадити балістичні обчислення, вони ще мріяли про велетенські бомби та небачені гаубиці. Але навіщо були всі ці теорії без практики? Зали клубу збезлюділи, служники спали в передпокоях, журнали бралися цвіллю, по кутках чути було хропіння; члени клубу, колись такі галасливі, тепер були приречені на мовчання і, засинаючи, мріяли про ідеальну артилерію.

— Це жахливо! — сказав одного дня у курильній кімнаті клубу відважний Том Гентер, простягши свої дерев'яні ноги аж до каміна і не звертаючи уваги на те, що кінці їх почали звуглюватися. — Нема чого робити! Нема на що надіятися! Яке нудне існування! Де ті часи, коли гармати будили нас щоранку своєю веселою стріляниною!

— Минули вже ті часи, — палко відізвався Білзбі, намагаючись простягнути руку, якої йому бракувало. — Тоді було весело! Винахідники гаубиць поспішали випробувати їх на своїх ворогах і згодом поверталися до табору з ухвалою Шермана або Мак-Клелана[5]. Але тепер Шерман та Мак-Клелан повернулися до своїх контор і, замість ядер, вони випускають… нешкідливі паки бавовни із своїх складів. Майбутнє артилерії сумне в Америці!

— Так, Білзбі, — скрикнув полковник Бломзберрі. — Жахливе розчарування! Кидаєш свої справи, вчишся вживати зброю, міняєш Балтімору на поле бою, чиниш подвиги, гідні героя, і все це лише для того, щоб через два-три роки покласти руки в кишені і дрімати в жалюгідному неробстві!

Говорячи це, войовничий полковник трохи захопився, бо хоч би й хотів, він не міг покласти руки в кишені: якраз рук йому бракувало.

— І ніякої війни не передбачається, — сказав відомий Мастон, чухаючи залізним гачком — кінцем своєї колишньої руки, гутаперчевий череп. — На політичному горизонті нема ані хмарини, і це в той час, коли в артилерійській справі можна зробити так багато! Ось я, наприклад, сьогодні вранці закінчив рисунок мортири, яка повинна змінити закони війни!..

— Невже? — спитав Том Гентер, мимохіть пригадуючи останню спробу шановного Мастона.

— Справді, — відповів той. — Але до чого всі ці дослідження, що вимагали стільки сил? Це ж марна праця! Народи Нового Світу немов заприсяглися жити мирно. Не дурно наша войовнича «Трибуна»[6] пророкує близьку катастрофу через перенаселеність земної кулі!

— Проте, Мастон, — зауважив полковник Бломзберрі, — в Європі завжди точиться якась бійка між народами!

[1] Громадянська війна (1861–1865 рр.) між населенням північних штатів і рабовласниками-плантаторами південних. Роман написаний у рік закінчення цієї війни.

[2] Балістика — прикладна наука, що вивчає закони польоту артилерійських снарядів.

[3] Закон про всесвітнє тяжіння: кожні дві маси притягаються з силою, прямо пропорціональною добуткові цих мас і обернено пропорціональною квадратові віддалі між ними.

[4] Філантропічний — добродійний (що, звичайно з поблажливістю, піклується про людську долю).

[5] Шерман і Мак-Клелан — полководці північних штатів у війні Півночі і Півдня.

[6] Журнал найзапекліших прихильників війни.