Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ж нам з ним робити? — спитав Гоу. — Відправляти його до вас у дім не можна, це був би страшний удар для Лори.

— Вранці треба буде запросити лікаря, нехай засвідчить його стан. А може, нехай він до того часу побуде десь тут? Бо коли вести його додому, хтось ще перестріне нас і підуть усякі плітки.

— Це так. Ми примістимо його в одній з кімнат, де стіни оббиті корком. Там він ані собі не зможе заподіяти шкоди, ані кому іншому. Мене все це страшенно вразило. Але тепер мені вже краще. Беріть його під руку, ви з одного боку, я з другого.

Напівволоком вони провели старого зброяра від місця його нещастя і замкнули в безпечному сховку. А о п'ятій ранку Роберт уже вирушив у двоколці викликати лікаря, тоді як Рафлс Гоу походжав по своїх розкішних апартаментах — на обличчі у нього була стривоженість, а в серці туга.

Розділ XIV

ЛИХО ШИРИТЬСЯ

По Лорі не було помітно, щоб її аж так дуже приголомшила звістка про та, що батька довелося забрати до лікарні. Роберт нічого не сказав їй про батькову нічну пригоду, за сніданком він лише повідомив сестру, що, зваживши на поради лікаря, визнав за доцільне примістити батька на деякий час туди, де за ним буде відповідний догляд. Вона й сама все частіше помічала, що він робився чимраз неврівноваженіший у поведінці, тож Робертові слова не становили для неї великої несподіванки. В усякому разі, це не завадило їй зі смаком спожити яєшню й випити каву, водночас жваво розводячись про близьке весілля.

Зовсім інакше, однак, було з Рафлсом Гоу. Прикрий інцидент вразив його до глибини душі. Він завжди остерігався, щоб своїм багатством не заподіяти ненароком шкоди, а це ж йому випало навіч побачити, як воно призвело людину до злочину й божевілля. Марно силкувався він заспокоїти свої нерви, переконати себе, що напад старого Макінтайра спричинило щось інше, а зовсім не його багатство. Гоу пам'ятав, яким виглядав він під час їхнього знайомства — буркотливим, не дуже тямущим, але не таким, щоб сказати: не сповна розуму. І пригадував, як тиждень за тижнем старий почав мінятися — як пожадливо він бликав очима, робив скрадливі жести, натякав на щось, уривав мову на півслові, аж оце вчора відкрито попросив грошей. Було очевидно, що все це просто ланки одного ланцюга, які прямо вели до моторошного інциденту в лабораторії. Його гроші чинили зло, тоді як він мріяв, щоб вони були для людей благословенням.

Невдовзі після сніданку до власника Великого Палацу завітав містер Сперлінг, вікарій, стривожений лихими чутками, що дійшли до його вух. Гоу було приємно погомоніти з ним: жвава й бадьора балакучість старого священнослужителя наче підносила його, на дусі у цю хвилину похмурих і невеселих роздумів.

— Чи ж ти ба! — забідкався вікарій. — Це дуже зле, справді дуже зле. Став як не при собі, ви кажете, і нема надії, щоб одужав! Боже мій, Боже! Тож-то я помічав, як він змінився останні тижні. Скидався на людину, в якої щось тяжить на душі. А як ся має містер Роберт Макінтайр?

— О, з ним усе гаразд. Він був у мене сьогодні вранці, коли з батьком стався цей напад.

— Ага. Але з цим юнаком теж зайшла зміна. Я завважив, що він уже не такий, як був давніш. Ви вже даруйте мені, містере Рафлсе Гоу, коли я висловлю вам одну серйозну пораду. Я ж бо не тільки духовний пастир, а й за віком можу бути вам батьком. Ви — дуже багата людина і дуже шляхетно послуговуєтеся своїм багатством, атож, добродію, шляхетно. Я не думаю, щоб знайшовся бодай один з тисячі, хто повівся б на вашому місці так шляхетно, як ви. Але чи вам не здається, що ваші гроші іноді справляють негативний вплив на тих, хто навколо вас?

— Так, я й сам часом цього побоююся.

— Даймо спокій старому містерові Макінтайру. Можливо, було б несправедливо згадувати його в цьому зв'язку. Але ось візьмім Роберта. Він раніше виявляв таке велике зацікавлення у своєму фахові, так серйозно ставився до мистецтва. Коли, бувало, не перестрінеш його, він зразу ж починає ділитися своїми планами, розповідає, як йому працюється над останньою картиною. Він був такий честолюбний, енергійний, покладався лише на власні сили. А тепер він зовсім не працює. Я знаю певно, що Роберт уже два місяці навіть пензля до рук не брав. Замість пильно студіювати мистецтво він зробився ледарем, ба навіть гірше — звичайним дармоїдом. Ви вже даруйте, що я так навпростець вам кажу.

Рафлс Гоу сидів мовчки і тільки з розпачем розвів руки.

— І ще слід дещо сказати про наших городян, — повів далі вікарій. — Ваша доброта, здається, виявилася трохи надмірною і не завжди доречною. Тож люди почали менше покладатись на самих себе, стали легковажніші, ніж були. Ось є такий собі Блекстон, старший чоловік, у нього недавно вітром зірвало дах на корівнику. Він досі був заповзятий. Якби у нього таке трапилося три місяці тому, він виліз би драбиною на дах і за два дні й полагодив усе. А тепер він сидить, згорнувши руки, й пише листи, бо знає, що коли це дійде до ваших вух, ви зразу ж і направите його шкоду. Або ось старий Елері! Правда, він і раніше був злидарем, але принаймні хоч робив щось, якось давав собі раду. А тепер ані пальцем об палець не вдарить, лише смалить люльку й плітки розводить від ранку до ночі. Але найгірше, що не тільки тим на зле виходить, кому ви допомагаєте, а й тих розбещує, кому нічого не перепало. Вони почуваються скривдженими, бо де ж пак — інші дістали те, на що й вони мають таке саме право, а от їх обійдено. Справи вже набрали такого прикрого розмаху, що я подумав собі: треба поговорити з вами про це. Як правду казати, то воно й для мене щось нове. Я звик був дорікати своїм парафіянам, що вони замало виявляють доброчинності, тож трохи дивно мені дорікати комусь за надмірну доброчинність. Що ж, це благородна вада.

— Але я вам дуже вдячний, що ви відкрили мені очі, — відповів Рафлс Гоу, тиснучи руку доброму священнослужителеві. — Я неодмінно буду тепер обачливіший у цих справах.

Поки вікарій не пішов, Гоу стримував себе, щоб здаватися спокійним і незворушним, та коли лишився один, усамітнився у своєму скромному покої, кинувся на ліжко і, припавши лицем до подушки, зайшовся риданням. Він, найбагатший з усіх людей в Англії, почував себе цього дня найнещаснішим. Як же йому скористатись тією величезною потугою, яку він має? Кожен його добродійний вчинок обертається на прокляття. Його наміром було зробити стільки добра, а от наслідки виходять такі жахливі. Здавалося, наче сам його розум заражений проказою, і вона перекидається на всіх, хто опиняється близько до нього. Його доброчинність, спрямована на такі шляхетні цілі, так дбайливо виважена, немовби затопила отрутою всю околицю. І якщо в малому наслідки його вчинків такі лихі, то звідки він може мати певність, ніби з масштабнішими планами йому краще поведеться? Якщо він не може сплатити боргу котрогось простого селюка, не порушивши при цьому великих законів причини й наслідку, які лежать в основі всіх речей, то як же сподіватись на те, що він збагатить народи, втручаючись у складний перебіг торгівлі або намагаючись забезпечити всім необхідним великі маси людності? Його пройняв жах від безміру проблем, що постануть перед ним, коли він наробить таких помилок, яких з усіма своїми грішми не годен буде виправити. Шлях, накреслений провидінням, — це прямий шлях. А він, напівсліпе створіння, бере, на себе сміливість звернути цей шлях кудись убік, змінити його й випростати. То чи ж стати йому доброчинцем? А може, з нього вийде такий лихочинець, що й світ подібного не бачив?

Але трохи згодом Гоу заспокоївся, підвівся й умив розпашіле обличчя і розгарячіле чоло. Кінець кінцем невже ж помає такої царини діяльності, де він зі своїми грішми може зробити щось безсумнівно корисне? Не конче ж йому втручатися в закони природи, краще он поліпшувати умови повсякденного людського життя. Це ж не провидіння приписало, щоб люди жили надголодь, у тисняві, у жалюгідних халупах. Це наслідок людьми створених обставин, і їх якраз і можна змінити людськими ж таки зусиллями. Тож чого б його плани й не могли, здійснившись, стати в пригоді нужденним, чом би світ не міг урешті покращати завдяки його відкриттю? Та й те сказати, що неправда, ніби він зле впливає на всіх, з ким стикається. Взяти хоча б Лору: хто краще знає його, ніж вона, — а вона ж така добра, і ніжна, і щира. Їй, в усякому разі, нічим не зашкодило знайомство з ним. Ось він зараз піде побачитися з нею. Це ж буде як бальзам на душу — почути її голос, її співчутливі слова в цю гнітючу для нього годину.

Негода вже вляглася, тільки легенький вітрець повівав, у повітрі чулося дихання близької весни. Гоу вбирав у себе смолянистий запах ялин, проходячи алеєю. Перед ним розстилався широкий положистий краєвид, серед якого де-не-де видніли фермерські садиби, невеличкі червоні котеджі, на сірі дахи яких падало скісне сонячне проміння, переливаючись на шибках вікон. Серце його тяглося до всіх цих людей, з їхніми різноманітними турботами й дрібними прикрощами, з їхніми бажаннями й надіями, з мізерними душовбивчими замороками. Як підступити до них? Як внести полегкість в їхнє життя, але щоб не позбавити їх прагнення покладатись на власні сили? Чимдалі виразніше бачив він, що знегоди очищають душу і що життя без цього очищення втрачає свій сенс.

Лора сиділа сама у вітальні: Роберт пішов залагодити якісь остаточні формальності у зв'язку з батьковою хворобою. Побачивши нареченого, вона схопилася з місця й підбігла до нього з премилим дівчачим жестом вітання.

— Ох, Рафлсе! — вигукнула вона. — Я знала, що ви прийдете. Хіба ж це не жахіття, що сталося з татом?

— Не переймайтеся цим дуже, дорогенька, — лагідно відказав він. — Може, воно й не так уже серйозно.

— Але це все сталось до того, як я підвелася. Я нічого й не знала до сніданку. Вони, мабуть, дуже рано завітали до вас.

— Так, досить рано.

— А що з вами, Рафлсе? — скрикнула Лора, вдивляючись у його обличчя. — Ви такий сумний і наче втомлений.

— Я сьогодні трохи не в гуморі. Річ у тім, Лоро, що я вранці мав серйозну розмову з містером Сперлінгом.

Дівчина здригнулася, і губи в неї побіліли. Серйозна розмова з містером Сперлінгом! То це означає, що він уже знає її таємницю?!

— Ну і що? — ледве спромоглась вона на слово.

— Він сказав мені, що моя доброчинність більше шкодить людям, аніж допомагає, і що я, власне, маю негативний вплив на всіх, з ким стикаюся. Він сказав це делікатніше, але саме такий був хід його думок.

— О, тільки й того? — озвалася Лора, полегшено зітхаючи. — Ви не повинні звертати уваги на те, що каже містер Сперлінг. Та це ж дурниці, коли подумати. Кожен знає, що десятки людей без вашої підтримки розорилися б і були вигнані з домівок. То чим же ви зашкодили їм? Дивуюсь я, що містер Сперлінг міг торочити такі нісенітниці!