Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та й я не міг би повернутись майже голіруч до своєї редакції і подивитись у вічі нашому старому Макардлові, — підтримав я лорда. (Ви, сподіваюся, не сердитиметесь на мене за надто вільне поводження з вашим ім'ям, сер.) — Він ніколи не подарує мені, якщо я не доведу до кінця свій звіт. А до того ж нам, гадаю, взагалі нема сенсу сперечатися, раз ми однаково не можемо звідси видобутись.

— Наш юний друг надолужує своє неуцтво проблисками примітивного здорового глузду, — похвалив мене Челенджер. — Інтереси його жалюгідної професії нас не обходять, але він цілком слушно зауважує, що зійти з плато вниз нам несила, тож не варто й витрачати енергію на ці розмови.

— А я вважаю всяку іншу роботу марною витратою енергії, — пробурчав Самерлі з-за своєї люльки. — Дозвольте нагадати вам, що ми прибули сюди з цілком певним завданням від Лондонського зоологічного інституту. Ми мали перевірити деякі твердження професора Челенджера. В обгрунтованості цих тверджень, мушу відверто визнати, ми тепер переконалися. Отже, своє безпосереднє завдання ми виконали. Що ж до детального обстеження плато і його мешканців, то це величезна робота, з якою може впоратися тільки численна експедиція, спеціально впоряджена. Силкуючись зробити щось лише своїми силами, ми ризикуємо ніколи не повернутися до Англії, і ті важливі здобутки, які ми вже маємо, загинуть для людства назавжди. Професор Челенджер винайшов спосіб, що дозволив нам вибратися на це, здавалося б, неприступне плато. Гадаю, тепер ми повинні попросити його напружити всю свою винахідливість і допомогти нам вернутися у той світ, звідки ми прийшли.

Міркування Самерлі, щиро кажучи, здалися мені цілком резонними. Навіть Челенджера вразила думка, що коли ми не повернемось і не підтвердимо того, що він заявляв раніше, вороги його так і святкуватимуть свою перемогу.

— Як на перший погляд, проблема спуску видається неймовірно важкою, — сказав він — а проте, я не припускаю, щоб розум людський не спромігся розв'язати її. Я ладний погодитися з нашим другом, що лишатися тут на довгий час тепер нам не слід, і що, мабуть, незабаром ми муситимемо конкретно подумати про те, як вибратися звідси. Але я рішуче відмовляюсь залишити Країну Мепл-Вайта, доки ми не дослідимо її бодай поверхово і не складемо хоча б орієнтовної карти цієї місцевості.

Професор Самерлі нетерпляче хмикнув.

— Ми згаяли вже два дні, — сказав він, — і знаємо географію плато не набагато краще, ніж перед нашим приходом сюди. Ясно одне: все воно вкрите лісом, і для того, щоб пробитись крізь цей ліс і докладніше обстежити навколишній терен, потрібні місяці й місяці. Була б тут якась верховина, справа стояла б зовсім інакше. Але ми бачимо, що ніяких високих пагорбів тут немає, і місцина скільки кинути оком знижується в напрямі до центру плато. Що далі ми посуватимемось, то меншатимуть наші шанси оглянути все плато відразу.

В цю саме мить мене раптом осяяло. Мій погляд випадково затримався на величезному гудзуватому стовбурі гінкго, що розкинуло над нами своє могутнє гілля. Оскільки воно переважало всі сусідні дерева грубизною стовбура, то, певно ж, було й вище за них. Коли плато і справді найвище по краях, тоді чому не може це дерево правити за оглядову вежу, звідки видно всю Країну Мепл-Вайта? Ще дитиною, живши в Ірландії, я вирізнявся вмінням лазити по деревах. Мої товариші краще за мене вибиралися на гори, але дертися вгору по стовбуру — це я був перший! Якби тільки мені пощастило поставити ногу на перший від землі сук, а там я вже дістануся до самого верховіття.

Ця ідея захопила моїх товаришів.

— Наш юний друг, — сказав Челенджер, роздимаючи червоні яблука своїх щік, — здатний до акробатичних вправ, занадто важких для людей соліднішої і, я сказав би, поважнішої статури. Я схвалюю його проект.

— Їй-Богу, ви влучили саме в цяту, мій голубе, — промовив лорд Джон, ляснувши мене по плечу. — Не розумію, як така проста річ не спала досі нікому з нас на думку. До сутінок ще близько години, тож, узявши з собою записника, ви, безперечно, встигнете накидати хоча б згрубша план місцевості. Ми поставимо одну на одну три скриньки з набоями, а потім я підсаджу вас.

Ставши на скриньку, він уже обережно підсаджував мене вище, коли це до нас підскочив Челенджер і своїм дужим ручищем просто підкинув мене в повітря. Схопившись за товстий сук і вимахуючи ногами, я спершу наліг на нього тулубом, а далі сперся й коліньми. Наді мною виступали три грубі суки, немов три величезні. щаблини сходів, а ще вище починалось рясне гілля, дуже зручне, щоб вибиратися вгору. За хвилину я видряпався так високо, що втратив з очей землю й бачив під ногами саме листя.

Де-не-де траплялися на моєму шляху перепони, один раз я заплутався в стеблі якоїсь повзучої рослини футів на десять завдовжки, але загалом посувався досить швидко, отож невдовзі вже ледве чув гучний Челенджерів голос. Та дерево було височезне і, задираючи голову, я все ще не бачив над собою проблиску сонця. На одній з гілок мою увагу притяг до себе кущуватий наростень якоїсь рослини-паразита. Пильніше приглянувшись до нього, я з переляку та подиву мало не впав з дерева.

На мене з відстані фута-двох від моєї голови дивилося чиєсь обличчя. Власник його ховався за тим наростом і визирнув з-за нього водночас зі мною. То було обличчя людини — в усякому разі, воно мало більше людського, ніж я коли бачив. Було воно довгасте, майже біле, засіяне бородавками, з плескатим носом, випнутою спідньою щелепою і зі смужкою цупкого волосся на бороді. З-під густих насуплених брів погрозливо блищали люті очі, а коли звірина, роззявивши рота, прогарчала нібито якесь закляття, в роті в неї я помітив криві й гострі, як у пса, зуби. Очі її горіли ненавистю, але враз вони самі пройнялися диким жахом. Хряснуло гілля, перед моїми очима промайнув волохатий і рудий, наче в свині, тулуб, і тварина зникла у вирі гілок та листя, що збурились навкруг.

— Що там таке? — гукнув знизу Рокстон. — Ви цілі?

— А ви бачили її? — скрикнув я, обхопивши обіруч гілляку й тремтячи всім тілом.

— Ми чули якийсь шум, так наче ви послизнулися. А що там сталося?

Несподівана поява цієї мавполюдини так вразила мене, що на хвилину я завагався, чи не злізти вниз, щоб розповісти товаришам про свою дивну пригоду. Але оскільки я був уже так високо, мені стало соромно спускатись, не виконавши свого завдання.

Перечекавши яку часинку, я віддихався, набрався духу і знову побрався вгору. Одного разу моя нога потрапила на трухлявий сук і я завис був на кілька секунд на руках, але загалом лізти було неважко.

Листя круг мене тепер поволі рідшало, і з вітру, що війнув мені в обличчя, я зрозумів, що видерся вже понад верховіття решти дерев. Проте я вирішив не роздивлятись навколо, доки не добудуся до найвищої гілляки, на якій можна буде вдержатись, тож ліз, не зупиняючись. Нарешті гілка, на яку я сперся, підігнулася під моєю вагою. Тоді я вмостився якнайзручніш у найближчій надійній розвилині й замилувався чарівним краєвидом таємничої землі, що прослалася переді мною.

Сонце стояло вже навзаході, але повітря було надзвичайно чисте й прозоре, і все плато я бачив, як на долоні. Воно, здавалося, мало овальну форму завширшки десь так у двадцять, а завдовжки у тридцять миль. Обриси поверхні нагадували неглибоку вирву з положистими берегами над озером у центрі плато миль на десять в обводі. Береги озера прегарно зеленіли густим очеретом, а золота проти вечірнього сонця поверхня його рябіла жовтуватими плямами піщаних обмілин. На піску видніла сила-силенна якихось темних речей, чи створінь, завеликих, як на алігаторів, і задовгих, як на човни. В бінокль я виразно розгледів, що то живі істоти, але які саме — добрати не міг.

З боку нашого табору на п'ять-шість миль у напрямі до центрального озера простягався лісистий схил з кількома прогалинами в ньому. Просто під ногами в мене лежала галява ігуанодонів, а трохи далі ліс рідшав і видно було прохід до болота з птеродактилями. Потойбіч озера плато мало зовсім інший вигляд. Над краєм його височіли базальтові скелі — такі самі, які оточували все плато, — заввишки не менш як у двісті футів. Підніжжя їх густо поросло деревами. На стінах цього червонястого кряжа, трохи віддалік від землі, я розрізнив у бінокль якісь чорні отвори; мені здалося, ніби це входи до печер. Біля одного з них блищало щось біле, але що саме — я не розібрав.

Я сидів і накидав план місцевості, аж доки стало так темно, що вже нічого не можна було розгледіти. Тоді я спустився до своїх товаришів, які нетерпляче дожидали мене.

Сьогодні я був герой дня. Це була моя власна ідея, я сам її здійснив і накреслив план, що заощадить нам цілий місяць блукань серед невідь-яких небезпек. Кожен з учасників експедиції врочисто потис мені руку. Однак перше, ніж роз'яснювати деталі свого плану, я мусив розповісти їм про зустріч на дереві з мавполюдиною.

— Вона весь час тут близько, — сказав я.

— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.

— Мене ні на хвилину не покидало відчуття, що якась ворожа сила зорить за нами. Я навіть казав вам про це, професоре Челенджере.

— Наш юний друг, справді, говорив мені щось подібне, — підтвердив той. — З-поміж нас він, очевидно, один, як носій кельтського темпераменту, здатний на такі тонкі почування.

— Вся теорія телепатії… — почав було Самерлі, натоптуючи люльку.

— … занадто складна, щоб її тепер обговорювати, — рішуче урвав його мову Челенджер. — А скажіть-но, — звернувся він до мене з виглядом єпископа, що перевіряв знання учня недільної школи, — чи не помітили ви часом: притискає та тварина щільно свого великого пальця до долоні чи ні?