Алмазна труба: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Альмадена в Іспанії, — сказав Красулін.

— Так, вже багато віків Альмадена постачає ртуть півсвіту. Одного разу там навіть було знайдено малюсіньке озеро чистої ртуті. Краплі ртуті і до цього часу стікають в рудниках Альмадени. Так ось я й сподіваюся знайти тут щось подібне… Що там цілі скелі майже цілком складаються з кіноварі, в цьому я впевнений, якщо тільки…

— Але, Володимире Євгеновичу, якщо ми знайдемо таке родовище — це переворот у всій ртутній економіці!

— Авжеж, любий! Ртуть — це найважливіший метал медицини і війни. Ну, а тепер спати! Завтра встанемо, коли буде ще темно. Здається, день буде хмарний, а нам цього й треба.

— Чому саме важливий хмарний день? — спитав Красулін.

— Тому, що я не хочу отруїти всіх вас та й самому отруїтись. Пара ртуті — не жарт… Безумовно, що відкриття цього родовища затрималось на сотні років саме з-за згубних властивостей ртутної пари. Завтра ми поборемося з гірськими духами, а там побачимо…

Серпанок рожевого туману оповив гори. В долині посутеніло. Тільки гострі вершини білків ще довго світилися в невидимому нам промінні сонця. Потім і вони погасли. Я все ще сидів, курячи коло багаття, але кінець кінцем подолав своє хвилювання і ліг спати.

Всі події наступного дня запам’ятались мені чомусь уривками.

Ясно врізалося в пам’ять велике, зовсім плоске дно долини між третім і четвертим озерами. Середина долини лежала рівним зеленим килимом моховитого болота, де не було жодного деревця, і тільки на краях її височіли великі кедри. Позбавлені гілок з одного боку, вони тягнули могутні гілки в бік Озера гірських духів, схожі до темних величезних прапорів на високих стовпах. Низькі важкі хмари швидко проносились над ними. Четверте озеро було невелике й кругле. З голубувато-сірої води, вкритої брижами, стирчало пасмо гострого каміння. Перебравшись через них, ми потрапили в густі зарості кедрового сланцю, а ще через десять хвилин я стояв на березі Озера гірських духів. Попелистий колір суму лежав на воді й снігових схилах гірського пасма. Однак я відразу впізнав храм гірських духів, що вразив мою уяву кілька років тому в студії Чоросова. Добратися до скель, що вилискували сталлю коло підніжжя конусовидної гори, виявилось нелегкою справою. Проте всі труднощі були нами вмить забуті, коли геологічний молоток, брязкаючи, відбив від ребра стрімчака перший важкий кусок кіноварі. Далі скелі знижувались скошеними східцями до невеликої западини, над якою вився легкий димок. Западину заповнювала каламутна гаряча вода. Навкруги з глибоких ущелин били гарячі джерела, оповиваючи туманною завісою краї западини.

Я доручив Красуліну окомірну зйомку рудної ділянки, а сам вирушив разом з робітниками крізь смугу туману до підгір’я.

— Що це, товаришу начальник? — спитав раптом робітник.

Я глянув в тому напрямі, куди він показав. Там, наполовину сховане кам’яним пасмом, блищало тьмяним і зловісним блиском ртутне озерце — моя втілена фантазія. Поверхня озерця здавалась опуклою. З непередаваним хвилюванням схилився я над ним і, занурюючи руки у вислизаючу й неподатливу рідину, з завмираючим серцем думав про кілька тисяч тонн рідкого металу, — мій подарунок Батьківщині. Красулін, прибігши на мій поклик, завмер в німому захопленні. Проте довелось припинити захоплення й невпинно підганяти своїх супутників, щоб виконати необхідну роботу. Вже відчувались важкість в голові й жар у роті — зловісні ознаки наступаючого ртутного отруєння. Я заклацав праворуч і ліворуч лейкою, робітник наповнив фляги з озерця, Красулін і другий робітник поспішно обміряли виходи рудних порід і розміри озерця. Здавалося, все було закінчено з блискавичною швидкістю, а проте назад ми йшли повільно, мляво, борючись з неясним почуттям пригнічення і страху. Поки ми обходили озеро лівим берегом, хмари розійшлися, і перед нашими очима відкрився гранований алмазний шпиль. Скісні сонячні проміння прорвались крізь ворота дальньої ущелини, і вся долина озера наповнилась іскристим прозорим світлом. Обернувшись, я побачив синьо-зелені привиди, що мелькали в недавно залишеному нами місці, і наказав тікати. На щастя, берег поступово вирівнювався, і ми швидко добрались до коней.

— Жени, хлопці! — крикнув я, повертаючи свого коня, і, кинувши останній погляд на Дени-Дер, виніс в пам’яті танець духів навколо зеленуватої хмари…

В той же день ми спустилися долиною до другого озера. Пригнічений стан не проходив. Вночі ми всі почували себе погано, але загалом все скінчилось для нас цілком щасливо.

І от в центр полетіли телеграми. Звідти надійшли розпорядження налагодити безпечне й докладне вивчення Дени-Дер. Чарівне озеро дало і дає Радянському Союзу необхідну кількість ртуті, що в наші дні мало зовсім особливе значення.

А я назавжди зберіг вдячну згадку про безстрашного і правдивого шукача душі гір, тонкі й вірні спостереження якого відкрили в фарбах його картини багатства Озера гірських духів, — про художника Чоросова.

АЛМАЗНА ТРУБА

Начальник главку роздратовано відсунув наповнену недокурками попільницю і з обуренням подивився на співбесідника.

Той, худий, маленький, сивобородий, потонув у великому шкіряному кріслі, зщулившись, підгорнувши ноги. Очі його виблискували крізь окуляри непримиренною впертістю.

— Третій рік працює Евенкійська експедиція — і ніяких результатів! — промовив начальник.

— Як «ніяких», а кімберліти[1]?

— От, до речі, про кімберліти. Ви знаєте, що академік Чернявський зробив про них негативний висновок? Він не визнає цю породу за кімберліт. І взагалі, Сергію Яковичу, особисто мені все ясно. Це ж величезний, майже недосліджений край. Експедиція коштує дорого, особливо після того, як ви додали до неї маятникову партію. Але результатів, ну хоча б навіть якої-небудь маленької зачіпки, немає. Я категорична наполягаю на припиненні робіт. У нашого інституту багато більш невідкладних завдань, і витрачання крупних асигнувань на такого роду дослідження йде на шкоду практиці. На цьому закінчимо…

Начальник главку, невдоволено морщачись, кинув цигарку. Директор інституту професор Івашенцев, що сидів в кріслі, різко випростався.

— Ви припиняєте справу, яка повинна принести країні мільйони, і не тільки економії, але й безпосередніх прибутків від експорту.

— Ця справа принесла поки що тільки розчарування. А проте, я вже сказав, що для мене все ясно. Рішення моє остаточне.

Начальник встав. Поруч нього професор здався зовсім маленьким і беззахисним. Він мовчки підвівся з крісла, поправив окуляри. Потім пробурмотів щось невиразне і простягнув начальникові круглий камінь.

— Я вже бачив це, — сухо сказав той. — Ріка Мойєро, ріка Мойєро — три роки чую! І цю грикваїтову[2] породу ви мені також показували.

Професор згорбився над портфелем, застібаючи неслухняний замок.

Начальникові стало шкода вченого. Він підійшов до Івашенцева.

— Сергію Яковичу, ви повинні визнати, що я правий. Мені незрозуміла ваша упертість в цьому питанні.

[1] Кімберліт — щільна туфовидна гірська порода з групи ультраосновних, тобто з малим вмістом кварцу і збільшеним — заліза і магнію.

[2] Грикваїт, грикваїтова порода — порода з суміші гранату та олівіну (еклопіт) з дуже глибоких зон земної кори.