Алмазна труба: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Художник допитливо подивився на мене й продовжував:

— Ви, мабуть, не знаєте, які легенди в ойротів пов’язані з цим озером?

— О, мабуть, цікаві, якщо вони так поетично назвали озеро!

Чоросов перевів погляд на картину.

— Ви на картині нічого особливого не побачили? — спитав він. — Частіше не помічають…

— Отут, у лівому кутку, де гора конусом, — сказав я, — вибачте, Григорію Івановичу, але тут фарби здалися мені просто неможливими.

— А подивіться-но ще, уважніше.

Я почав вдивлятись в місце, що здивувало мене. Це була така тонкість роботи художника, що чим більше я дивився, тим більше деталей немов спливало з глибини картини. Біля підніжжя конусоподібної гори здіймалась зеленувато-біла хмара, що ніби випромінювала слабке світло. Перехресне відбиття цього світла і блиск від блискотливих снігів на воді давали довгі смуги тіней чомусь червоних відтінків. Ще густіші червоні мазки виднілися в заломах обривів скель. А в тих місцях, де з-за білої стіни хребта проникали прямі сонячні проміння, над кригами й камінням вставали довгі, схожі на величезні людські фігури стовпи синювато-зеленого диму чи пари. Ця частина ландшафту через незвичайні й неприродні фарби мала зловісний, фантастичний вигляд.

— От цього я й не розумію, — я показав на синювато-зелені стовпи.

— І не намагайтесь! — усміхнувся Чоросов. — Ви природу добре знаєте й любите, але ви не вірите їй.

— А як ви самі, Григорію Івановичу, пояснюєте ці червоні вогні на скелях, синьо-зелені стовпи і хмари, що світяться?

— Пояснення просте: гірські духи, — спокійно відповів Чоросов.

Я швидко обернувся до нього, але й тіні усмішки не помітив на його замкненому обличчі.

— Я не жартую. Ви гадаєте, назву озеру дано за його неземну красу? Ні. Краса красою, а слава у нього дурна. От і я: картину зробив, а ноги ледве виніс. В дев’ятсот дев’ятому я там був і до тринадцятого хворів…

Я попросив художника розповісти про легенди, пов’язані з озером.

— Добре, — згодився Чоросов, — підемо сядемо.

Ми сіли на широкому дивані, накритому грубим жовто-синім монгольським килимом.

— Краса цього місця, — почав Чоросов, — здавна приваблювала людей, але якісь незрозумілі сили часто губили тих, хто приходив до озера. Фатального впливу озера зазнав і я, але про це потім. Цікаво, що озеро найкрасивіше в теплі літні дні, і саме в такі дні сильніше виявляється його згубна сила. Як тільки люди, що приходили до озера, бачили криваво-червоні вогні на скелях, миготіння синьо-зелених примарних стовпів, вони починали зазнавати дивного відчуття. Навколишні снігові шпилі неначе лягали вінцем на їх голову, давлячи страшенним тягарем., в очах починався нестримний танець світлового проміння. Людей тягнуло туди, до круглої конусоподібної гори, де їм ввижались тіні гірських духів. Але як тільки добирались вони до цього місця, все зникало, — залишалися тільки голі скелі… Задихаючись, ледве пересуваючи ноги від раптової втрати сили, з пригніченою душею, нещасні покидали фатальне місце. Але частіше в дорозі їх наздоганяла смерть. Тільки декілька дужих мисливців, що якось потрапили до озера, з неймовірними труднощами добрались до найближчої юрти. Деякі з них померли, інші довго хворіли, втративши назавжди колишню силу й хоробрість. З того часу про Дени-Дер рознеслася недобра слава. Люди майже перестали ходити до нього. Там немає ні звірів, ні птахів, а на лівому березі, де буває зборище духів, не росте нічого, навіть трави… Я ще в дитинстві чув цю легенду, і мене давно тягло побувати у володіннях гірських духів. Двадцять років тому я був там і перебув два дні на самоті. Першого ж дня я не помітив нічого особливого і довго працював, малюючи етюд за етюдом. Але в цей день по небу швидко проносились густі хмари, освітлення часто мінялось, і мені не вдавалось схопити прозорості гірського повітря. Я вирішив залишитись ще на день, заночував в ліску, з півверстви від озера. Над вечір я відчув легку нудоту й дивну спрагу в роті, що заставляло мене весь час спльовувати слину… Чудовий сяючий ранок наступного дня обіцяв ясну погоду. Я поплентався до озера з важкою головою, борючись зі слабістю, але незабаром зацікавився працею й забув про нездужання. Сонце дуже пригрівало, коли я закінчив розробку етюда і відсунув мольберт, щоб кинути останній погляд на все озеро. Я дуже втомився, руки тремтіли, в голові часом дивно паморочилось і темніло в очах. Тут я й побачив духів озера. Над прозорою гладінню води проплила тінь від хмари. Сонячне проміння, що пересікало навкіс озеро, стало немов яскравішим після хвилинного затемнення. На грані тіні й світла, що віддалялася все більше і більше, я раптом помітив декілька стовпів примарного синьо-зеленого кольору, що мали схожість з величезними людськими фігурами в мантіях. Вони то стояли на місці, то швидко пересувались, то танули в повітрі. Застигнувши від подиву, я дивився на них з почуттям гнітючого страху. Ще кілька хвилин продовжувався безшумний рух привидів, потім в скелях замиготіли відблиски і спалахи кривавого кольору. А над усім цим висіла хмара в формі гриба, що світилася слабким зеленим світлом… Я раптом відчув прилив сили, зір загострився, віддалені скелі нібито насунулися на мене, і я розрізнив усі подробиці їх крутих схилів. Схопивши пензель з дикою енергією я підбирав фарби, кваплячись відбити на полотні незвичайне видовище. Легкий вітерець пронісся над озером, і вмить зникли і хмари і привиди, — тільки червоне вугілля в скелях, як і раніше, хмуро поблискувало. Збудження, що охопило було мене, раптом ослабло, нездужання різко зросло, немов життєва сила зникала з кінців пальців, які тримали палітру и пензель. Передчуття чогось недоброго змушувало мене поспішати. Я швидко закрив етюдник, зібрав свої пожитки. Я відчував, як страшенний тягар навалювався мені на груди, голову… Вітер над озером дужчав. Хмари закрили вершини гір, і чисті фарби ландшафту швидко тьмяніли. Одухотворена і безстрасна краса озера змінилась сумною похмурістю, червоні відблиски на місці танцю привидів погасли, і лише темні, дикі скелі чорніли там під плямами снігу. Важке дихання з посвистом виривалось з моїх грудей, коли я, борючись з занепадом сили і важкістю, що давила мене, повернувся плечима до озера. Шлях до того місця, де, за домовленістю, чекали мене мої провідники, що відмовилися йти на Дени-Дер, я пройшов як у туманному сні. Гори хиталися переді мною, приступи страшенного блювання доводили мене до повного знесилення. Часом я падав і довго не міг піднятись. Як я добрався до озера, де чекали мене провідники, не пам’ятаю, та це й байдуже, головне те, що прив’язаний на спині ящик з етюдами уцілів.

«Однак ти загинеш, Чорос, — тоном безпристрасного спостерігача зауважив старший провідник, побачивши мій стан: — Слина тече…»

Я не вмер, як бачите, але довгий час почував себе дуже погано. Якась млявість і притуплення зору заважали жити й працювати. Велику картину «Дени-Дер» я намалював тільки через рік, а цю викінчував поволі, коли одужав. Правду про озеро Дени-Дер і гірських духів, що жили там, я узнав шляхом тяжких страждань…

Чоросов замовк, потираючи зморшкуваті руки. Через густий перепліт великого вікна виднілись освітлені смуги хмар над вершинами гір, а внизу стелилась по полях присмеркова імла. Дуже зацікавлений розповіддю про духів озера Дени-Дер, я не мав підстави не вірити художникові, але в той же час не міг підшукати ніякого пояснення для чудових явищ, що відбились у фарбах на його картині…

Ми перейшли в їдальню. Яскрава лампа-блискавка над столом розігнала тінь нереального, навіяну розповіддю художника. Але я не стерпів і спитав його, як розшукати Озеро гірських духів на випадок, якщо б мені ще раз трапилася можливість побувати в тих місцях.

— Ага, захопило вас це озеро! — усміхнувся Чоросов.

Я вийняв з польової сумки книжку, олівець і приготувався записувати.

— Це місце в Катунському хребті, на його східному кінці. Долину Аргута знаєте? Це — глибока ущелина між Чуйським і Катунським білками. Внизу воно непрохідне, обійдете його боком. Верст з сорок вверх по Аргуту від його гирла, справа по течії, виходить річка Юнеур. Це місце помітно тому, що Аргут робить тут коліно, і гирло Юнеура виходить на широке плоске місце. Від його гирла підете ще вверх по Аргуту лівим берегом, — вважайте, так верст з шість, — і тут, справа по ходу, вийде невелике джерело, чи річка, якщо хочете. Річка невелика, але долина дуже широка і глибоко заходить в Катунський хребет. От цією долиною вам і їхати. Місце сухе, будуть модрини великі, крислаті. Коли підніметесь високо, побачите великий крутий поріг, з нього водоспад маленький, і тут долина поверне праворуч. Дно буде зовсім плоске й широке, і на ньому ланцюг п’яти озер, одне від одного — де з півверсти, де з версту. Останнє, п’яте озеро, де скелі замикаються, і буде Дени-Дер. От і все. Ага, згадав, добра прикмета! В гирлі джерела, куди завертатимете з Аргута, є невеличке болітце. На краю його, ліворуч, стояла величезна суха модрина без гілок, з подвійною вершиною, немов чортові вила…

Я записав вказівки Чоросова.

Вранці я переглядав роботи художника. Запам’яталось кілька чарівних етюдів, але жодного не можна було порівняти з «Дени-Дер». Я не наважився натякнути на можливість придбання цієї картини при моїх дуже скромних коштах. Я купив два начерки снігових гір — на світанку і заході, та ще одержав в подарунок маленький малюнок пером, що зображав мої улюблені модрини — з глибоким знанням характеру дерева. На прощання Чоросов сказав мені:

— Бачу, як ви до «Дени-Дер» придивляєтесь. Але цю вам подарувати не можу. Я подарую вам етюд, намальований мною на озері. Тільки, — він трохи помовчав, — це вже після того, як умру; зараз мені розстатися з ним важко… Не журіться, це буде незабаром… Вам перешлють, — серйозно, зі своєю байдужістю, що так бентежила, додав художник.

Побажавши Чоросову довгого життя, а собі скорої зустрічі з ним, я сів на коня, і доля, як виявилось, назавжди роз’єднала нас.

Я не скоро знову попав на Алтай. Чотири роки пройшли в напруженій праці, а на п’ятий я тимчасово вибув із строю. Жорстокий ревматизм — професійна хвороба тайговиків — на півроку звалила мене, а потім довелось возитись з ослаблим серцем.