Алмазна труба: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван Єфремов

АЛМАЗНА ТРУБА

Оповідання

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської Р. ЯКОВЕНКА}

_{Переклад здійснено за виданням: И. Ефремов, Алмазная труба, Издательство «Праада», Москва, 1946.}

ОЗЕРО ГІРСЬКИХ ДУХІВ

Це оповідання належить геологу Волохову, відомому досліднику неприступних місць Сибіру. Здоров’як, з круглим монгольським обличчям, він сказав, що розповість надзвичайну історію, де головна заслуга належить розуму й тверезому аналізу.

— Багато того, — мовив він, — що блищить і грає яскравими барвами для мене, який пережив все це, я не зможу переказати вам. Але маю надію, що моя історія буде для вас цікавою.

Декілька років тому я пройшов з маршрутним дослідженням частину Центрального Алтаю — хребет Листв’яга, в області лівобережжя верхів’їв Катуні. Моєю метою тоді було золото. Хоч я і не знайшов того літа цінних розсипів, але був у повному захопленні від дуже цікавої геології та від чудової природи Алтаю. В місцях моєї роботи не було нічого особливо вартого уваги. Листв’яга — хребет порівняно низький; вічних снігів, білків, на ньому немає. А значить, немає й блискотливої різноманітності льодовиків, гірських озер, грізних шпилів та іншого асортименту високогірської краси, яка дивує і зачаровує в більш високих хребтах. Але сувора привабливість масивних гірських вершин, що підняли свої скелясті спини над мохнатою тайгою, яка покриває круглі гори, що розбігаються під гірськими вершинами, неначе хвилі моря, винагороджувала мене за досить нудне існування в широких болотистих долинах річок, де й проходила головним чином моя робота. Я люблю північну природу, з її мовчазною похмурістю, одноманітністю небагатих фарб, люблю, мабуть, за якусь первісну самотність і дикість, властиві їй. Я не проміняю її на дешеву яскравість півдня, що настирливо лізе в душу на закиданих недокурками й консервними банками кавказьких і кримських рів’єрах. І в хвилини туги за волею, за природою, які бувають у всякого експедиційного працівника, коли набридає життя у великому місті перед моїми очима насамперед постають сірі скелі, свинцеве море, позбавлені вершин могутні модрини і темні глибини вологих ялинових лісів…

Крім основної роботи, у мене було ще одне завдання: оглянути родовища прекрасного азбесту в середній течії Катуні, поблизу великого села Чемал. Найкоротший шлях туди проходив повз найвищий на Алтаї Катунський хребет, долинами верхньої Катуні. Дійшовши до села Уймон, я мав перевалити Теректинські білки — також високий хребет — і через Онгудай знову ввійти в долину Катуні.

Тільки тут, на цьому шляху, я відчув справжню чарівність природи Алтаю. Дуже добре пам’ятаю момент, коли я зі своїм невеличким в’ючним караваном після довгого переходу по урману — густому лісі із смереки, кедра та модрини — спустився в долину Катуні. В цьому місці рівна гладінь займища дуже затримала нас. Коні провалювалися до черева у цмокаючу буру грязь, сховану під рослинним шаром. Кожний десяток метрів давався з великими труднотами. Але я не зупинив каравану на нічліг, вирішивши сьогодні ж перебратися на правий берег Катуні. Молодий місяць рано піднявся над горами, і можна було без труднощів просуватися далі.

Рівний шум бистрої ріки вітав наш вихід на берег Катуні. При світлі місяця ріка здавалась широкою. Проте, коли передовий в’їхав на своєму безстрашному чалому коні в шумливу тьмяну воду і за ним рушили всі ми, вода була трохи вище колін. Ми легко перебрались на той берег. Минувши заплаву, засипану крупною галькою, ми опинилися знову болоті, яке сибіряки називали карагайником. На м’якому килимі моху були розкидані окремі тонкі ялини і скрізь стирчали високі купини, на яких піднімалась і шелестіла жорстка осока. В такому місці коні залишились би на ніч без корму, і тому я вирішив рухатися далі. Підйом, що починався, давав надію вибратися на сухе місце. Стежка потопала в похмурій чорноті ялинового лісу, ноги коней — в м’якому моховому килимі; їхати було невесело, та й шкода було стомлених коней. Так ми їхали години півтори, поки ліс не порідшав. З’явилися смереки й кедри, мох майже зник, але підйом не кінчився, а, навпаки, став ще крутішим. Як ми не підбадьорювались, але після всіх денних труднощів дві години підйому здались дуже важкими. Тому всі зраділи, коли підкови коней зацокали, викрешуючи іскри, по камінню і показалася майже плоска вершина відрогу. Тут були і трава для коней і сухе місце для палатки. Вмить коні були розв’ючені, палатка поставлена під величезним кедром, і після звичайної процедури поглинання відра чаю та розкурювання люльок біля вогнища ми поринули в глибокий сон.

Вранці всі трохи заспали після вчорашнього клопоту. Я прокинувся від яскравого світла й швидко вибрався з палатки. Свіжий вітер колихав темно-зелені гілки кедрів. Між двома деревами, зліва, як в темній рамі, висіли в рожевому чистому світлі легкі контури чотирьох гострих білих вершин. Повітря було напрочуд прозоре. По крутих схилах білків струмували всі можливі сполучення світлих відтінків червоного кольору. Трохи нижче, на випуклій поверхні блакитного льодовика, лежали величезні косі сині смуги тіней. Цей блакитний фундамент ще більше посилював ефірну легкість гірських громад, що ніби випромінювали своє власне світло, в той час як небо, що виднілося між ними, являло собою море чистого золота. Не відриваючись, я дивився на білки, які так несподівано з’явилися переді мною. Пройшло декілька хвилин, сонце піднялося вище, золото набрало пурпурного відтінку, а з вершин збігло їх рожеве забарвлення і замінилось чисто блакитним, в той час як льодовик заблискотів сріблом.

Дзвеніли калатала, робітники, що перегукувалися під деревами, зганяли коней для в’ючки, завертали та обв’язували в’юки, а я все милувався перемогою світлового чарування над важкістю застиглої матерії. Після замкненого круговиду тайгових стежок, після дикої суворості гірської тундри і важких скелястих громад це був новий світ, світ прозорого сяйва і мінливої світлової гри.

Як бачите, моя перша любов до високогір’я Алтайських білків спалахнула несподівано і сильно. Ця любов дарувала мені згодом все нові відкриття. Не берусь описувати відчуття, що виникали в душі, коли я побачив незвичайну прозорість блакитної чи смарагдової води гірських озер, сяючий блиск синього льоду. Мені хотілося б тільки сказати, що вигляд снігових гір викликав у мене загострене розуміння краси природи. Ці майже музичні переходи світла, тіней і кольорів надавали світові блаженства гармонії.

Поминувши високогірську частину маршруту, я спустився знову в долину Катуні і потім в Уймонський степ — плоску улоговину з чудовим кормом для коней. Далі Теректинські білки не дали мені цікавих геологічних спостережень: на широкому плоскому гребені хребта йшли суцільні одноманітні граніти. Підйом на хребет з боку Уймона був надзвичайно стрімкий. Багато людського й кінського поту було пролито, коли ми минули смугу чорноти, а вже від крутої словесності повинна була зачахнути трава на всьому цьому шляху мого каравану. Але й сама чорнота — густа тайга із суміші кедра з ялиною та осикою, з високою травою, що сягає вершнику до плеч, — була важкою для пересування з моїм важким в’ючним спорядженням, з артилерійськими сідлами й великими ящиками. Тому ви зрозумієте, як я радів, вибравшись на плоский вододільний простір хребта вище лісової межі. Але й тут, навіть коло межі вічних снігів, ми натрапили на широку смугу боліт, в яких грузли і бились, поки не догадались пересікти їх навскіс, по краю снігових полів. Спуск до Онгудаю був легший, але довгий і одноманітний. Тривалі мандрування у важко приступних районах виробили в мені особливе терпіння, коли тілом берега участь у всіх знегодах довгого шляху, а духовно ніби поринаєш в очікувальну сплячку.

Добравшись до Онгудаю, я відрядив у Бійськ через Алтайське свого помічника з колекціями і спорядженням. Відвідати Чемальські азбестові родовища я міг без нічого. Вдвох з провідником, на свіжих конях ми швидко добралися до Катуні й зупинилися на відпочинок в селищі Каянча.

Чай з запашним медом був особливо смачний, і ми довго просиділи з молодим учителем, що дав мені притулок, коло чисто виструганого білого стола в садку. Мій провідник — похмурий, мовчазний ойрот — безтурботно посмоктував обковану міддю люльку, а я розпитував привітного хазяїна про визначні місця дальшого шляху до Чемалу. Він охоче задовольняв мою цікавість.

— От що іще, товаришу інженер, — сказав він, — недалеко від Чемалу зустрінеться вам сільце. Там живе художник, славнозвісний наш Чоросов — чули, мабуть? Дідуган сердитий, але якщо сподобаєтесь йому, все покаже, а картин у нього гарних — сила!

Я згадав бачені мною в Томську і Бійську картини Чоросова, особливо «Корону Катуні» та «Хан-Алтай», і вирішив неодмінно заїхати до художника. Тепер зовсім в іншому настрої, я вбачав в них надзвичайну вірність. Те, що здавалось надуманим і перебільшеним на полотнах в тісній кімнаті музею, було на диво чудовим в природі. Я догадався, що зменшення розміру і планів, звичайно корисне для чіткості вираження живописної передачі, при велетенських висотах і великій кількості світла дуже утрудняє вірність перенесення білків на полотно. Не уникнув цього й Чоросов, незважаючи на всю силу свого таланту. Але те, що було дано в його картинах, сміливіше і вірніше відбивало холодну блискотливу душу гір, ніж у кого-небудь з інших художників. Подивитись його численні роботи, а можливо, й придбати який-небудь ескіз здавалось мені успішним завершенням мого знайомства з білками Алтаю.

Шлях по берегу Катуні був мені відомий, і я відпустив тут же, в Каянчі, свого провідника. В середині наступного дня я вже в’їжджав на невисокий, але крутий кам’янистий підйом. З нього переді мною відкрилась залита сонцем рівна поверхня устя ущелини, на якій золотилось хлібне поле. Декілька нових будинків, виблискуючи світло-жовтим деревом, розташувалось на краю лісу. Там, де високі стовбури модрин утворювали невеликий виступ, оточуючи поляну з соковитою травою, вкриту яскравими крапками півоній, стояла велика будівля. Все точно відповідало описові каянчинського вчителя, і я впевнено направив коня до будинку художника Чоросова.

Я сподівався побачити буркотливого діда і був здивований, коли на ганок вийшла жвава, худорлява брита людина з швидкими й точними рухами. Тільки придивившись до його монгольського обличчя, я помітив зморшки на запалих щоках та на опуклому високому лобі й велику просідь у шорстких вусах і волоссі, що стирчало йоржиком. Я був зустрінутий люб’язно, але не скажу, щоб радо.

За обов’язковим чаєм я, як то кажуть, виклав художникові душу, чи, вірніше, те, що запало в неї після недавнього високогірського мандрування. Напевно, Чоросов повірив щирості мого захоплення. Він став привітливішим, у нас зав’язалась дружня розмова.

Після чаю він повів мене в майстерню. Простора необклеєна кімната з великими вікнами займала половину будинку. Серед багатьох етюдів і невеликих картин вирізнялась одна картина, до якої мене якось зразу потягло.

Чоросов сказав мені, що це варіант картини «Дени-Дер» — «Озеро гірських духів», яка знаходиться в одному з сибірських музеїв. Я чув про неї, але раніше не бачив її.

Я опишу цю картину по можливості докладно, тому ідо вона буде мати важливе значення для розуміння дальших подій. Невелике полотно, шириною не більше метра, в простій чорній рамі, світилося в променях вечірнього сонця своїми чистими фарбами. Синювато-сіра гладінь озера, що займало всю середню частину картини, дихала холодом і мовчазним спокоєм. На передньому плані, біля каміння на плоскому березі, де зелений покрив трави змішувався з плямами чистого снігу, лежав стовбур кедра. Велика голуба крижина приткнулась до берега біля самого коріння зваленого кедра, а дрібні крижини і велике сіре каміння відкидали на поверхню озера то зеленуваті, то сіро-блакитні тіні. Два низьких, пошматованих вітром кедри здіймали вверх густе гілля, мов підняті до неба руки. На задньому плані прямо в озеро обривались білосніжні кручі зазублених гір зі скелястими ребрами фіолетового і пальового кольорів. У центрі картини льодовиковий трог, наповнений сліпучим снігом, спускав в озеро вал блакитного фірну, а високо над ним здіймалась алмазна тригранна піраміда, від якої вбік вився шарф рожевих хмар. Лівий край долини трогу становила гора у вигляді правильного конуса. також майже цілком одягнена в сніжну мантію Гора стояла на широкому фундаменті, камінні уступи якого велетенськими сходами спускались до дальнього краю озера.

Від картини так і віяло тою відчуженістю й холодною виблискуючою чистотою, яка підкорила мене при переході по Катунському хребту. Я забув про всю решту картин і довго стояв, вдивляючись в справжнє обличчя Алтайських білків, дивуючись з тонкої спостережливості людей, що дали озеру ім’я «Дени-Дер» — «Озеро гірських духів».

Чоросов, примружившись, поглядав на мене, задоволений справленим враженням.

— Де ви знайшли таке озеро, Григорію Івановичу? — спитав я. — Та чи існує воно насправді?

— Озеро існує. І, повинен сказати, воно, звичайно, краще, ніж тут, — відповів Чоросов. — Ну, а знайти це озеро нелегко.