Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гонору слово, пан вип'є, або я не жолнєж війська польського, — Бронек надувся, мов півень перед боєм. Войовничим жестом збив на потилицю конфедератку. — Чи, може, пан гребує?

— Ну навіщо одразу так. Коли ви наполягаєте, я з радістю, — запобігаючи сварці, Дайн перейшов на польську мову.

— Пан, пшепрашам, поляк? — здивувався Пшигодський.

— Українець, з-під Львова. Сокаль. Може, чули?

— Аякже, — Бронек клацнув закаблуками і гоноровито відрекомендувався: — Броніслав Пшигодський із Кракова!

Дайн чемненько промовчав, його починав дратувати цей шкваркни жовнір, але щось веліло йому стриматися, почекати. Нюхом старого розвідника відчув, що краківський амбіціант може бути корисним для нього. Оскільки Шульце все ж таки добився у шефа дозволу на купівлю готелю, Дайн має дбати про свою агентуру. Бо який він резидент без агентів. Він підняв чарку і, цокнувшись з Бронеком, випив.

— Фрау Ірмо, ще два віскі, — звернувся до хазяйки Дайн. — Коли вже ми познайомились із паном Пшигодським, треба випити.

— Без содової, — додав Бронек. Хоч язик у нього вже починав Заплітатись, він твердо вирішив перепити Дайна і тоді закінчити розмову з Ірмою наодинці.

Фрау Венцель подала їм наповнені чарки.

— За славних жовнірів війська польського.

— Віват! — гукнув Бронек і перекинув чарку.

— Бруно, досить, ти вже п'яний, — нахилилась до нього хазяйка.

— Що? Я п'яний? Ти не знаєш, як у Кракові п'ють. Я ще можу…

— А ви давно із Кракова? — запитав Дайн.

— О, то ціла одіссея, холера його мамці. Я сидів у німецькому таборі в Ебензе, поблизу Зальцкаммергута.

— Де? — стрепенувся Дайн-Рябчук.

— В Альпах, поблизу Зальцкаммергута. А потім…

Дайн нашорошив вуха. Ні, інстинкт розвідника його ще ніколи не обманював. «Пшигодський… Броніслав Пшигодський? Та це ж, мабуть, він і є, той самий поляк», його прізвище Дайн бачив у протоколі допиту Андрія Гаркуші.

— Так що ж було потім, шановний пане? — Дайн ближче присунувся до Бронека.

— Я схопив автомат і як… Та-та-та-та, як вріжу! А потім у машину і… шукай вітра в полі.

— Так то ж було в горах…

— Ну, в горах. Правильно. А ти звідки знаєш? — п'яні очі Бронека вороже зиркнули на Дайна.

— Ви самі про це казали.

— Нічого я не казав і взагалі, якого дябла тобі від мене… Чого ти чіпляєшся до неї? — непевною рукою Бронек показав на Ірму. Кружка з недопитим пивом злетіла зі столика і брязнула об підлогу.

— Бруно! Він зовсім упився. Та ти ж тільки хвилину тому казав, що ви втекли із Ебензе, а це ж у Альпах.

— Правильно, в Альпах. Я й сам знаю. От обійшли ми Зальцкаммергут, я і кажу йому. Ходімо, кажу, до Італії, до генерала Андерса, а він… — Голова у Пшигодського обважніла і хилиталась на тонкій шиї, як у паралітика. Пиво, горілка, віскі змішалися всередині, викликаючи то безпричинну веселість, то безпідставний гнів.

— Що зробиш, йому доводиться вдруге звикати до горілки, — вибачливо промовила фрау Венцель.

— Дайте йому склянку содової. Випийте, пане Пшигодський, полегшає.

— А мені і так легко, — п'яно всміхнувся Бронек. — Прошу уваги, панове!

— Ми слухаємо, — заспокоїла його Ірма.