Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони зайшли в перший гаштет, що трапився їм по дорозі. Ніхто з них не звернув уваги на забрьоханий «Оппель-адмірал», що повільно котився вулицею від Ізару, ніби принюхувався, звідки смачніше пахне. Біля гаштету машина притерлася до панелі і зупинилась. Вольф ще не встиг замовити два кухлі пива, коли до залу зайшли якісь люди. Їх було п'ятеро. Попереду йшов юнак у коричневому шкіряному пальті і солдатських чоботях. На голові в нього куйовдилась грива давно не стриженого волосся. За ним простував чорнявий бородань. Інших Тегарт роздивитись не встиг. Франсуа Дсрвіль, що сидів поруч нього, несподівано вигукнув, схопившись з місця:

— У-у… ля-ля! Мон шер амі Андре! Він же — Соколов Павло Петрович.

Передній глянув на гасконця і раптом всміхнувся щирою радісною усмішкою.

— Вольф, старина Вольф! — промовив чорнявий і, пробившись між густо поставленими столиками, кинувся до Тегарта.

Вольфганг теж упізнав товариша.

— Теодор! Живий!

— Як бачиш.

Вольф і Федір довго стискали один одного в обіймах.

— Ніби батько з сином зустрілися, — шепнув Хорстові Дайн-Рябчук.

Зони сіли за вільним столиком. Хорст дивився на теплу зустріч і щиро заздрив цим людям, його ніколи не зустрічали так радо. Ось він повернувся до рідного міста. Важкі небезпечні мандри скінчилися, а хто його тут чекає, хто зустріне з такою радістю — мати, тітка Сабінг, Ютта? А друзі, товариші? Їх у нього немає.

— Хорсті, — шепотів на вухо Стефан, — їх не можна випускати з рук.

— Чого ви там примостилися, як бідні родичі? Йдіть сюди, сідайте до гурту, — покликав їх Федір Крайніченко.

Ці двоє їхали з ними від туристяка, що на Траупзее. Хто вони і що — важко було сказати. Приїхали ніби оглядати туристяк. Один хотів купити, другий ніби продавав. Чорт їх розбере. Хлопцям було не до того. Звістка про перемогу, яку ці двоє привезли на туристяк, поглинула всі їхні думки і почуття. Дорогою незнайомці теж поводилися пристойно, щедро платили за їжу і вино, пригощали американськими сигаретами. Правда, їхня щедрість пояснювалась просто. У незнайомців поламалася машина, і після Зальцкаммергута вони попросилися до хлопців у «Оппель-адмірал». Єдине, що було трохи незрозуміле, — дуже несподівано в обох виникли інтереси в Мюнхені. Але замислюватись над цим ніхто з хлопців не мав бажання. Всі їхні помисли були про домівку, про швидке повернення на Батьківщину. Цілу дорогу вони тільки й говорили про те. Згадували Київ, Полтаву, Андрієву Калинівку. «Доїдемо до Мюнхена, поїмо десь і далі. Бензину нам до Нюрнберга стане. А там щось придумаємо. Там недалеко, за Шумавою — Чехословаччина і… наші!» — казав хлопцям Федір. Дякуючи приймачу, вони вже добре знали, що діється в світі.

— Кельнере, пива на всіх! — вигукнув гасконець і раптом прикрив долонею рота. Очі забігали, заіскрилися сміхом, як у хлопчака, що вчинив шкоду.

— Що з тобою, Франсуа? — запитав Тегарт.

— Я замовляю, мов Жорж Бідо у Моленружі, а в кишені жодного ламаного гроша.

Над столом злетів веселий сміх.

— Не турбуйтесь, панове, я плачу, — підняв руку Дайн-Рябчук, — До речі, кельнере, приготуйте нам окрему кімнату і накрийте стіл на сім осіб. Думаю, товариство погодиться зі мною — таку зустріч треба… Ех, шляк би його трафив, потеруха б його роз'їла до кісток, не думав говорити, та вже скажу. Не кожен день доводиться зустрічати земляків.

Його українська мова здивувала хлопців.

— Ви українець? — запитав Андрій.

— Народився і виріс у Сокалі, поблизу Львова.

Андрій хотів сказати, що вони з ним майже земляки, однак стримався.

— Емігрант? — запитав.

— Мабуть, що так, але тільки не той, не білий. Я виїхав із Львова десь у двадцять п'ятім. Прийшла в голову фантазія шукати кращої долі, от і никаю світом. І де вже не бував, і де тільки не носила мене лиха година, а все свій Сокаль забути не можу. То як хворість яка засяде в серці, ота важка туга за рідним краєм.

Він говорив щиро, слова його приваблювали сердечністю.

— Не відмовте, панове, най це буде і для мене святом. Сердечно прошу вас, зробіть таку ласку, — він встав і прохально обвів поглядом присутніх.

— Ну що ж, — промовив Федір, дивлячись на своїх хлопців. — Якщо нас так ласкаво просять, відмовлятися негоже.

— Само собою, — погодився Микола Добривечір, засовуючи кулаки під пасок. Живіт у нього прилип до спини.

За стойкою з'явилася огрядна хазяйка гаштету. Маленький сухорлявий кельнер став навшпиньки, інакше він не міг дотягнутися до її вуха. Мабуть, його вразила різномаста компанія за столиком, бо він щось довго шепотів хазяйці, киваючи на смугасті роби Тегарта і Дервіля. Хазяйка липкими водянистими очима обмацала гостей. Їй були не до вподоби ці табірники. Вона вважала усіх їх душогубами, як і свого колишнього чоловіка Ганса Венцеля, що, певно, теж скоро з'явиться, коли американці порозпускали їх із таборів.

Всі інші за столиком справляли досить пристойне враження. Особливо пан в окулярах із золотою оправою і молодий красень, обличчя якого було хазяйці звідкись знайоме. А все ж грошовитими і їх не можна було назвати. «Певно, без копійки в кишені, а давай їм окрему кімнату і стіл на сім осіб. Треба перевірити, бо ця глуха тетеря, чого доброго, може все наплутати». Вона рішуче попрямувала до столика.