Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Панове…

Франсуа Дервіль знову спинив його:

— Не хвилюйтеся, містер комендант, організаційні питання теж продумано. Із Мюнхена люди виїздять у чотирьох напрямках: Відень, Париж, Белград, Генуя. Списки партій готові. Потрібен транспорт, і ви його дасте. Інакше кожна нова смерть ляже на вашу совість. Погляньте на площу, містер комендант! Ми не залишали тих, хто вмирав у дорозі. Вони прийшли з нами!

Комендант визирнув у вікно. Над головами кількатисячного натовпу, ніби сама смерть, пливли трупи в смугастих табірних робах. Площа скандувала одне коротке слово:

— Додому! Додому!

Полковник несподівано відчув, як неприємний мороз вхопив його за гладкі лопатки, крижана рука стиснула серце. «Чорт з ним, із цим Шульце і його ідіотськими порадами чинити опір. Доведеться з них скористатися іншим разом. Там, на площі, і тут, у кабінеті, стоять не монголи, не азіати, а люди, звичайні люди, що попали в біду. Нарешті, я комендант міста і мушу дбати про його спокій. Чим швидше спроваджу звідси цей смугастий розсадник смути і червоної пропаганди, тим спокійніше буде на душі».

Полковник ураз втратив свій зверхній тон і сказав по-людськи просто.

— Я спробую допомогти вам, але напевно нічого не обіцяю — армійське начальство неохоче йде на такі речі. Зв'яжіть мене з начальником штабу п'ятої. — Полковник довго розмовляв з кимось по телефону, наполягав, доводив, що треба надати в його розпорядження машини, залізничний транспорт. З слів коменданта присутні зрозуміли, що американське військове командування не дуже прихильно ставиться до жертв фашизму. Особливо довго комендант дискутував відносно радянських військовополонених. Нарешті, полковник поклав трубку і, задоволено всміхаючись, сказав: — Панове, ми не збираємося чинити перепон. Ми нація справжньої високої демократії. У Францію, Італію дорога відкрита. Що ж до підданих Росії, то у нас є поки що домовленість тільки про військовополонених, усі інші контингенти буде відправлено пізніше, після перевірки. Радянських військовополонених ми теж не примушуємо. Хто бажає залишитись…

Сивоусий гефтлінг прочинив балконні двері.

— Запитайте у них, пане комендант, чи бажають вони залишатися!

Збурена людським прибоєм площа волала:

— Додому! Додому!

— Щасливої дороги… — процідив крізь зуби комендант і натис кнопку дзвоника, викликаючи секретарку.

— У-у… ляля! Старина Вольф! Я зовсім забув, за мною боржок! — Очі Франсуа Дервіля блищали лукавою радістю.

Вольфганг Тегарт не розумів, на що натякає француз. Його думки були вже дома, на Фріденштрасе. Серце старого рвалося до дітей. Вони, напевне, вважають його мертвим.

— Ти пам'ятаєш, — гасконець вчепився в руку друга, — ревір, того російського хлопця Андре і свій день народження? Я тоді побажав тобі зустрітися зі мною через десять років і пообіцяв заплатити за вино сам! Пам'ятаєш?

— Здається, Франсуа, ти помилився. З того часу минуло лише кілька місяців.

— За цю помилку я згоден заплатити доброю пляшкою «Йоганнісбергера». Сподіваюсь, ти не проти?

— Ні, Франсуа, ні, — всміхнувся Тегарт і додав сумовито: — Чорт візьми, як воно у світі — і радість, і туга — все вкупі.

Вони стояли на східцях ратуші. Гефтлінги розтікалися з площі, прямуючи до вокзалів. Колона росіян розділилася надвоє. Військовополонені сідали в криті брезентом студебекери. Другу, значно меншу частину колони, повели кудись у провулок дівчата у формі службовців ЮНРРА. На східці ратуші піднявся сивоусий гефтлінг.

— Прощай, Вольфе.

— Прощай, гросфатер.

Вони обнялися.

— Приїжджай у гості, не забувай нас, Вольфе.

— Справжня дружба не забувається, Максе.

Вони міцно потисли один одному руки, і полковий комісар Максим Іванов, що мав у БСВ кличку Дід, побіг до студебекера.

— Жаль розлучатися з такими друзями, — промовив Вольф, ховаючи зчервонілі очі під густими кошлатими бровами. Біль розлуки осідав в його серці гірким щемом. — Ось і тобі пора… «В дорогу, ти вільний, гасконцю..» Здається, так говорить Сірано де Бержерак?

— Я не поспішаю, — відповів Франсуа.

Зате серце Тегарта нестримно рвалося на Фріденштрасе, в невеличкий будиночок за Остбангофом.

— Ну тоді ходімо вип'ємо по склянці.