Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тікаймо, Манфреде! — закричав Репке.

Але унтер випередив його: вискочив на бруствер і рачки поліз через полотно.

— Назад! — закричав Келлер. В його окулярах криваво блиснуло призахідне сонце.

Проте крик обер-лейтенанта не спинив Гартмана, страх перед росіянами був сильніший.

— Боягуз! Падлюка! Застрелю! — ротний схопився за парабелум і, коли унтер зірвався на ноги, щоб скочити з насипу, вистрілив.

Гартман викинув уперед руки, ніби хотів ухопитися за повітря, і впав, ковзнувши лицем по рейці. Обер-лейтенант повернув до них люте, перекошене обличчя.

— Стріляй, сволота! — закричав він на Репке.

Несподівано Репке вистрілив. Коротка автоматна черга розтрощила окуляри Келлера, рвонула назад його плескатий череп. У Репке з горла вилетів дикий божевільний крик. Товстун вискочив з окопу і, пригинаючись, побіг уздовж залізничної колії.

Вальтер фон Торнау сидів у кабінеті і прислухався до гуркоту артилерії, його розкішний особняк містився на Тіргартенштрасе. Проте і тут, у самому центрі Берліна, вже було чути канонаду і завивання російської «катюші», так ніби вона стояла за два квартали, на Александерплаці. За вікном чорні віти дерев розрізали ультрамаринове небо на сотні великих і малих клаптів. Ті шматочки густої надвечірньої блакиті, немов скалки розтрощеного вибухами неба, випромінювали відчайдушну, передкінцеву тривогу. Вона проникала в душу опального фельдмаршала і ятрила стару незагойну рану.

Сутінки виповнили кімнату. Проте фельдмаршал не опускав штори і не запалював світла. В напівтемному кабінеті в: н почував себе спокійніше. На протилежній стіні висіли численні фотографії, своєрідний життєпис за досить довгий відтинок часу. В сутінках вони здавалися темними провалами, ніби хто повибивав із стіни цеглу. Прете генерал і так знав, що зображено на кожній із них. Неначе внутрішній промінь блукав по закутках пам'яті, вихоплюючи з темряви часу ту чи іншу деталь його життя і заповнював змістом чорні квадрати на стіні.

Ось він молоденький, підтягнутий юнкер. У його очах застигла жадоба подвигів і ратної слави. Потім лейтенант у почті Гінденбурга. Згадалося, як важко було батькові влаштувати його при генеральному штабі. Він уже не належав до юнкерської касти «чистої крові», яка постачала кадри німецького вищого офіцерства, його батько був промисловцем, членом спостережної ради воєнної фірми «Генріх Ерхардт АГ». Це йому часто згадували навіть тоді, коли він і самі уже носив генеральські погони. Вальтер Торнау сприйняв політичний курс свого батька, одного з активних діячів «Пангерманської спілки», і тому досить швидко зійшовся з тодішнім військовим міністром генералом Вернером фон Бломбергом. Фельдмаршал глянув туди, де на стіні чорнів великий квадрат. На тій фотографії вони стояли з Вернером біля Женевського Палацу націй. Тоді Бломберг був головний військовий радник німецької делегації, а Вальтер фон Торнау — його найближчий помічник і начальник особистого штабу.

Генерал-фельдмаршал заплющив очі. Далі спогади були неприємні. Поряд з тою женевською фотографією, під великим портретом Адольфа Гітлера, висіло фото, де вони з Вернером зняті під час приватної зустрічі з націстським фюрером на берлінській віллі Бломберга. Тоді вони удвох з Бломбергом віддали єфрейторові Гітлеру ключі від генерального штабу німецької армії. Правду сказати, всі ці дванадцять років фюрер не обминав їх своєю милістю. Ордени, посади і чини сипались на них щедро. Іноді Гітлер навіть рахувався з їхньою думкою, як те було із строками нападу на Францію, коли фюрер тринадцять разів скасовував свої накази.

Він не знав, звичайно, що їхня думка про весняний наступ базувалася не тільки на неефективності танкових операцій в осінньо-зимовий період, а і на сподіванках схилити Захід до спільної боротьби проти червоного Сходу. Якби тоді таємні переговори мали успіх, все було б інакше, і російські полки не стояли б під стінами Берліна.

Канонада на сході не вщухала. Гуркіт бою посилювався. Здавалося, битва точиться вже в північній частині передмістя. Ніколи не сподівався Вальтер фон Торнау дожити до цих жахливих хвилин. Мимоволі пригадалися слова Фрідріха II: «Росія — це страшна держава, котра через сто років примусить тремтіти весь світ». Як могло трапитися, що німці забули про це застереження?

«Про тебе теж забули. Ніхто навіть не запропонував тобі евакуюватися! Та про себе ти подбаєш. А хто подбає про Німеччину?»

На столі несподівано задеренчав телефон. Генерал здригнувся. «Кому я ще потрібен? Невже згадали про опального фельдмаршала і вирішили просити поради?» Ця честолюбна думка, не раз виникала в нього. Сидячи в своєму кабінеті, тамуючи подагричний біль у старому тілі, Торнау все ще плекав надію, що його покличуть, попросять, повернуть до рук фельдмаршальський жезл і владу над військом.

Телефон продзвонив удруге, вперто, настирливо.

Генерал узяв трубку і поволі підніс її до вуха.

— Фельдмаршал фон Торнау.

— Генерале, я привіз вам вітання від братів Стінес із Аскони, — прозвучав у трубці незнайомий голос.

— Дякую, — фельдмаршал згадав, що «Привіт від братів Стінес із Аскони» — пароль, за яким він має прийняти людину від групи «Санлайт кросворд». Цим хитромудрим найменням шифрували себе учасники таємних переговорів, які відбулися 19 березня у невеличкому швейцарському містечку Асконі, на віллі хазяїв німецько-американського концерну братів Стінес. Вальтер фон Торнау покладав на ці переговори великі надії. В них брали участь впливові люди: заступник начальника штабу 5-ї американської армії генерал Лемнітцер, заступник начальника штабу союзних військ в Італії англійський генерал Ейрі. Німецьку сторону представляв обергрупенфюрер СС Карл Вольф, повноважний представник фельдмаршала Кессельрінга, який на той час був командуючим військами Західного фронту. І головне, — ці переговори відбувалися під егідою Стінес. У підприємства братів-мільярдерів Вальтер фон Торнау вклав чималі гроші. Він сподівався, що «Санлайт кросворд» усе-таки буде розв'язано і союзні армії приймуть однобічну капітуляцію Німеччини. Проте час минав, а союзники все ще не робили рішучого кроку в цьому напрямку.

— Мені треба поговорити з вами, — сказав по паузі генерал.

— Я сам хотів просити аудієнції…

— Гаразд. Чекаю на вас, — перебив його генерал і поклав трубку.

Якусь мить Вальтер Торнау сидів замислившись. Потім різко відкинув плед і встав із крісла. Фельдмаршал був середнього зросту, непоказний. Ще хвилину тому він справляв враження розбитої недугами людини, якій перевалило вже за сімдесят, але тепер йому не можна було дати і шістдесяти. Він енергійно підійшов до вікна, опустив штори і натис вмикач настільної лампи. Яскраве кружало світла впало на зелене сукно стола, заіскрилося на паркеті. Генерал пішов уздовж стіни, роздивляючись на фото знайомі обличчя, і раптом подумав, що скоро йому доведеться змінити експозицію. Дехто явно тут непотрібен. Взяти хоча б знімок, де він зображений разом з Герінгом і Гіммлером. Тепер такі зв'язки можуть скомпрометувати його. Генерал пригадав слова Герінга: «У Німеччини залишився тільки один шанс. Ми добиваємося перемир'я з західними державами, повертаємо весь Західний фронт і викидаємо росіян… Не перебільшу, якщо скажу, що я єдиний, з ким союзники вестимуть переговори. З Гітлером за стіл не сяде жоден чоловік; Ріббентроп з його воєнною політикою і Гіммлер з його концтаборами взагалі неприйнятні. Я зостався один…»

Проте Вальтер фон Торнау був іншої думки. Він вважав, що ніхто з нинішніх керівників рейху не підходить для переговорів. Захід, де тепер верховодить військова каста, розмовлятиме тільки з генералом, що не забруднив рук націстською політикою. Таким він вважав Гудеріана. Торнау знав про спроби танкового генерала встановити контакт із Заходом і бажав йому успіху, як і самому собі. Пригадалась і розмова Гудеріана з Ріббентропом, яка велась із цього кабінету по телефону.

«Захід повинен зрозуміти загрозу, пов'язану з швидким просуванням радянських військ по німецькій землі. Запропонуйте їм перемир'я на яких завгодно умовах!» Ріббентроп довго не відповідав і, зрештою, сказав: «Ні, цього я зробити не можу. Я залишаюся вірним послідовником фюрера». Гудеріан розпалився і закричав у трубку: «А що ви скажете, коли росіяни через три-чотири тижні стоятимуть під Берліном?!» На жаль, Гудеріан помилився — через три дні після тієї розмови росіяни вийшли на Одер.

Генерал прислухався. Крізь гуркіт канонади почувся шум автомобільного мотора. Машина прошелестіла під вікнами і зупинилася біля воріт. Генерал викликав дворецького.

— Проведіть до мене того пана.

— Слухаю, екселенц, — дворецький клацнув закаблуками і вийшов. Хвилин через п'ять він повернувся з Хорстом і мов тінь вислизнув за двері.