Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Візьміть їх, діти мої, і обручіть себе, і хай господь бог благословить вас на вірне і злагоджене…

Гізела наділа Хорстові на палець обручку. Та він навіть не глянув на неї. Його увагу раптом прикували цупкі, неприємні очі, що несподівано вп'ялися в нього з-за колони храму. Хорст здригнувся. Якийсь одвічний страх прокинувся в ньому. Тремтячою рукою він надів на палець Гізелі обручку і до кінця відправи стояв, наче на розпеченій жаровні. Нарешті, пастор помазав їх миром, дозволив поцілувати руку і сказав, як двадцять хвилин тому малому П'єтро-Ніно:

— Ідіть з миром, діти мої, і хай буде з вами господь. Амінь.

Хорст простував між рядами дубових лав собору, весь час оглядаючись. Він шукав ті неприємні, цупкі очі незнайомця. Але їх уже не було. «А чого, власне, я боюся? Якби той незнайомець був агентом гестапо, то арештував би мене у перший же день. Правда, в готелі я значуся під ім'ям Доменіко Бенедетті, підданого Італії. Проте ця хитрість навряд чи може збити з пантелику гестапо».

— Про що ти думаєш, Хорсті? — тихо запитала Гізела, коли вони вийшли на паперть собору.

— Так, про різне… — За думками він зовсім забув про те, що вона іде поруч.

«Хай йому чорт, такі хвилини в житті бувають не часто», — і Хорст міцніше притис ліктем руку Гізели. Вона зазирнула йому в очі і якось жалібно, покірно всміхнулася.

— Колись ми мріяли з Юттою про ці хвилини. «Ви виходите з Хорстом із Фрауенкірхен, — казала Ютті. — На тобі біла сукня, у Хорста в петлиці хризантема. Дорогу вам устеляють квітами…» — В голосі Гізели забриніли сльози.

— Облиш. Не труї душу. Все те не про нас. Слухай, Гізі, мене весь час гризе якесь тривожне передчуття. Я ніяк не можу позбутися страху, він точить мене, мов хробак.

— Ти стомився, Хорсті, тобі треба відпочити.

— Але ж ми з тобою на Рів'єрі, — гірко посміхаючись, відповів Хорст. — Ех, Гізі, де тепер можна відпочити в світі? Скрізь війна, навіть тут не сховаєшся від неї. Єдине, що хоч трохи дає забуття, — це вино. А знаєш, Гізі, давай сьогодні вип'ємо — відзначимо наше весілля.

— Підемо до ресторану? — зраділа вона.

— Ні, накриємо в номері стіл на дві особи. Будемо пити до ранку.

— Я згодна. Тільки спочатку зайдімо на пошту, дамо телеграму додому.

— А гестапо? — стрепенувся Хорст.

— Не бійся. Я писала Сабіні, що закохалася на Рів'єрі в одного італійця, Доменіко Бенедетті, а тепер скажу, що вийшла за нього заміж. Вони зрозуміють.

Зайшли на пошту Ла-Кондаміна. Дівчина перечитала текст телеграми, висунула у віконечко голову.

— Поздоровляю вас, синьйора, і вас, синьйор Бенедетті, але передати телеграми не можу. З Мюнхеном не маємо зв'язку. Геную зайняли партизани й американці.

— Спробуйте через Ніццу, — попросила Гізела.

— Не працює лінія. Мабуть, туди теж висадились американці.

Гізела поглянула на Хорста. Той розвів руками.

— Нічого не зробиш. Доведеться почекати, доки вони прийдуть і в Мюнхен.

Вийшли на набережну. Яскравий диск сонця торкався на обрії вод Лігурійського моря. Під монакською скелею ще курів збитий американський літак. З моря дув теплий сироко. Він поборов знесилений містраль і загнав хмари за хребет Мон-Ажелю. Схили гір, порослі вічнозеленими чагарниками камінного дуба, маквиса, лаванди, дикої фісташки і розмарину, золотилися в низькому промінні вечірнього сонця.

— Ти говориш так, ніби справді хочеш, щоб американці швидше прийшли у» Мюнхен, — з докором сказала Гізела.

— Мені нічого іншого не лишається.

— А ти подумав, що буде з нами?

— Я давно про це не думаю. Принаймні американці не посадять мене в тюрму або в будинок для божевільних.

— А на які гроші ми житимемо?

— Не знаю. Якщо твій батько не дурний, то він уже поклав гроші у швейцарський банк. Так що тобі хвилюватись нема чого.