Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шульце сказав щось метрдотелеві і підійшов до них.

— Рекомендую, Геро фон Шульце Геверніц — мій шеф і давній друг. Хорст Торнау — мій родич.

— Не так голосно, Стенлі, твій родич значиться в готелі, як Доменіко Бенедетті.

Хорст відчув, як у нього спалахнули вуха. Шульце потис йому руку і сів до стола.

— Ми піднімаємо першу чарку за фортуну. Приєднуєшся?

— За неї варто випити, — Шульце посміхнувся і глянув на Хорста крижаними очима.

Торнау з усіх сил намагався витримати його погляд, проте очі самі собою опускалися долу.

— А що це ви самі, без дами?

Хорст не відповів на запитання Шульце.

— Про яку даму мова? — поцікавився Дайн.

— О, я бачу, він нічого тобі не сказав. Сьогодні він одружився.

— Що? Хорсті, це правда? Чого ж ти мовчиш? А хто вона?

— Гізела фон Глевіц, — багатозначно промовив Шульце, наливаючи собі коньяк.

— Гізела? — здивовано запитав Дайн. — А де ж вона? Я б хотів її бачити.

— Вона погано себе почуває.

— Вони вже встигли полаятись, — підморгнув Дайну Шульце і розсміявся, задоволений з того, що його обізнаність украй приголомшила Хорста.

— Не бачу нічого смішного, — різко кинув Хорст.

Його починали дратувати і манера, і тон, які обрав Шульце в розмові з ним.

— Не дивуйся, Стефане, цей пан уже четверту добу ходить за мною мов тінь. Не знаю тільки, чим я так сподобався йому?

Хорст узяв чарку і осушив її до дна. Потім довго смакував шматочок лимона і, нарешті, звів очі на Шульце. Їх погляди зустрілися, проте на цей раз Хорст не відвів очей. «Якого чорта я маю боятися його? Тепер ясно, що він не з гестапо, а більше мені боятися нічого».

— Помиляєтесь, — спокійно промовив Шульце. — Я стежу за вами з того часу, як у «Фелькішер беобахтер» уперше з'явилося повідомлення про ваш арешт.

У Хорста обірвалося серце і полетіло кудись у чорну безодню страху. «Що йому від мене потрібно? Він, мабуть, знає все від мого народження і вже, напевне, може сказати, коли настане мій смертний час». Хорст хвилювався надміру, проте не відводив очей, і це сподобалося Шульце.

— Не ображайтесь на мене. Ми маємо до вас цілком діловий інтерес, — сказав Шульце, натискаючи на останні слова.

— Хто це ми? — запитав Хорст.

— Про це потім. А тепер давайте вип'ємо за наше знайомство. Вважайте, що вам удруге всміхнулася фортуна. Ми ваші щирі друзі. Правда, Стенлі, він не пожалкує? Адже кожен із нас вартий більше того, що він виграв сьогодні в рулетку.

— Це так, Хорсті. Геро справді тягне десь тисяч на п'ятсот. Ну, а я… — він махнув рукою. — Мені гріш ціна в базарний день.

— Не прибіднюйся, Стенлі. Скільки ти поклав у кишеню після Афін?

— Ет, до ката, що я там поклав. У Салоніках мене обпатрали, мов різану курку.

Хорст слухав їхню розмову, а сам намагався збагнути: хто вони — комерсанти, дипломати чи, може, спільники по якихось грошових аферах? Адже цей тип сказав, що зацікавився ним після того, коли його ославили на всю Німеччину як фальшивомонетчика. Різні думки виникали в голові Хорста, та все ж він ніяк не міг зрозуміти, з ким має справу. Слова про дружбу в устах цього типа звучали як зле кепкування над його безпорадністю. Хотілося встати й піти геть. Він, мабуть, так і зробив би, коди б у цю мить не помітив танцівницю, що спускалася з естради до залу. На ній була лискуча, ніби з живого срібла, сукня, яка щільно облягала красиві форми її тіла, переливаючись потоками яскравих блискіток. Жінка зійшла в зал і впевнено попрямувала до їхнього столика.

— Знайомся, Карло, — сказав Шульце, — твій попутник.