Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хорст поспішно відійшов од кіоска і, не оглядаючись, попрямував вулицею Порт-Нев, що круто звивалася вгору до столиці князівства — міста Монако. Столиця висіла на скелі, що виступала в яскраво-зелені води Лігурійського моря. Торнау мало не біг вулицею: він був певен, що незнайомець поспішає за ним. «Невже гестапо нащупало мене і тут? Безглуздо майже в останній день перед приходом американців попасти до рук цього типа». Одним духом він вискочив на гору і шмигнув у парк, посаджений на старовинних валах форту Антонія. Звідси одкривалася широка панорама Ла-Кондаміна і Монте-Карло. Звивиста Порт-Нев була як на долоні. Проте свого переслідувача на цей раз Хорст не побачив. У нього трохи відлягло од серця. Він ще постояв хвилин п'ятнадцять і пішов через парк до виходу на вузеньку Сан-Мартен. На розі стояла будка таксофона. Хорст вирішив подзвонити Гізелі. Телефон готелю довго не відповідав. Потім італієць-портьє ходив у номер кликати «синьйорину фон Глевіц». Нарешті, Гізела підійшла до телефону, і Хорст сказав їй, що чекатиме на неї біля собору. Вона не дуже зраділа, але й не розсердилась, його навіть трохи здивувала її байдужість. Гізела говорила так, ніби йшлося не про одруження, а про якесь дріб'язкове, не варте уваги побачення. Та він не хотів думати про її настрій. Зрештою, не він, а вона прагне цього шлюбу.

В парку, схиляючи над алеєю вічнозелені віти, стояли пальми. За ними кучерявились олеандри, магнолії, оливи, а далі іскрилася мінлива поверхня моря. Десь там, у безмежній далині, вона зливалася з таким же мінливим і сонячним небом. Якась непоборна сила потягла туди Хорстове серце. Воно защеміло бажанням волі, свободи, простору і свіжого вітру.

Вийшов з будки таксофона, підняв комір плаща, запалив сигарету і пішов безлюдною Сан-Мартен, рахуючи плити тротуару. Ця звичка лишилася в нього ще з мюнхенської тюрми. Вона завжди допомагала йому позбутися важких і неприємних думок.

Плас-дю-Пале зустрів його рядами старовинних гармат і пірамідами ядер під кріпосними стінами князівського палацу. Стомлений містраль гудів у численних провалах бійниць, пустотливо посвистував у жерлах гармат, ніби насміхаючись над їх колишньою грізною силою. Поруч з численними арками, легкими терасами і колонами модерних будівель палацу вся ця старовина здавалася показною, театрально-бутафорською. Навпроти палацу красивий будинок Океанографічного музею, збудований французьким архітектором Делефорті. Між білими колонами другого поверху чіткі букви назв кораблів, на яких плавали експедиції: англійського «Челленджера», російського «Витязя», французького «Талісмана», норвезького «Фрама» і монакських яхт «Ластівки» та «Аліси». Хорст читав ті назви, а сам думав про Гізелу. Йому раптом спало на думку, що вона, мабуть, справді нещасна, бо зв'язує з ним свою долю, навіть не сподіваючись любові. Здається, він зробив усе, щоб вона це зрозуміла. Що ж все-таки її тримає біля нього, що примушує іти на цей шлюб? Погрози батька, страх перед недоброю славою, чи, може, Гізела і справді кохає його? Як жорстоко він поводиться з нею. Після смерті дитини Гізела не чула від нього жодного ласкавого слова. За що він, власне, знущається з неї? Адже вона принесла в жертву все, що мала. А що Хорст дав їй натомість? Дитя? Що вони робили б з ним, коли б воно не померло? Хіба він знає, як складеться його життя далі?

— Хорсті…

Він оглянувся. Гізела стояла на паперті собору, висока, бліда, розгублена.

Він підійшов до неї і поцілував руку. Гізела здивовано заглянула в його сизі очі і всміхнулася. Ніяково, з прихованою тривогою в голосі сказала:

— Нам пора, Хорсті, пастор уже, напевне, чекає.

У соборі вершилося таїнство хрещення. Старий плечистий рибалка і жвава, гостроока куховарка портової харчевні стояли біля купелі. Рибалка тримав на руках голе дитя, молодиця — хрестильну сорочечку. Удвох вони відповідали за хрещеника на запитання пастора. Мати, молода крутогруда італійка з лицем сікстінської мадонни, занепокоєно стежила за своїм дитям, страхаючись при кожному русі загрубілих, мозолястих рук рибалки. Батько, похмурий інвалід війн, весь час витирав лоба пустим рукавом куртки. Трони віддалік стояли кілька жінок у чорних шалях, вони держали відполіровані пальцями роженці і шепотіли молитви.

Хорст і Гізела зупинилися перед олтарем.

— П'єтро-Ніно, чого жадаєш від церкви божої? — спитав пастор.

— Віри… — відповіли хрещені батьки за хлопчика.

Різкий звук увірвався в собор знадвору. Він наростав, посилювався, шматував нерви, вивертав душу і раптом розірвався шаленим громом десь зовсім поруч. Здригнулася підлога, захитались стіни, в руці П'єтро-Ніно погасла свічка. Він заплакав, йому було страшно іти у світ, де з неба падала смерть. Мати схопила з рук рибалки дитину, притисла її до грудей і благально глянула на мадонну. Із захрестя вискочив служка з переляканими очима.

— Що там таке, Бартоломео?

— «Мессери» збили американський бомбовоз. Він упав під скелею.

— Спокійно, діти мої, господь захистить нас. Ми в храмі божому.

— Вони всі полетіли за гори, мабуть, на Больцано, — сказав служка, поправляючи на плечах білу мереживну накидку. В його словах було більше певності, ніж у пасторських упованнях на бога.

Перелякані очі матері налилися сльозами, вона загорнула дитя у стареньку ковдру і пішла з собору, притуляючи голівку П'єтро-Ніно до своєї щоки. Інвалід мовчки тицьнув пасторові банкнот і поспішив слідом за нею.

Помітивши Хорста і Гізелу, пастор підійшов до них.

— Не передумали, діти мої? — запитав байдуже.

— Ні, — відповіла Гізела, дивлячись, як у пастора тіпається віко.

— Подайте мені руки.

Хорст поклав йому на долоню праву, Гізела — ліву руку, і пастор повів їх до вівтаря. З хорів злетіли урочисті звуки органа. Чистий дитячий голос розсипався над ними тривожною «Дме Марія…» і наповнив їхні серця трепетом. Пастор склав на грудях білі руки і повернувся до розп'яття, тихо молячись. Потім він читав біблію, хрестив їх, говорив якісь слова, але Хорст нічого того не чув. Мов зачарований, він слухав чистий, дзвінкий і тривожний дитячий голос.

— Хорст Альфонсо Торнау, — прозвучав густий баритон пастора, — чи бажаєш ти взяти за дружину Гізелу фон Глевіц?

Хорст поглянув на Гізелу. Вона стояла, опустивши долу очі, і з тривогою чекала на його відповідь.

— Бажаю, — тихо промовив Хорст.

Вії Гізели здригнулися, з-під них викотилась на щоку іскриста сльоза.

— Гізела фон Глевіц, чи бажаєш ти стати дружиною Хорста Торнау?

— Бажаю, — прошепотіла Гізела.

На невеличкій таці служка подав пасторові дні золоті обручки.