Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А може, в ньому хто є? — застеріг Андрій.

— Подивимося.

Крайніченко звернув уздовж гірського ручая до озера. Спускатись виявилося ще тяжче, ніж підніматись угору. Проте хвилин за сорок вони вже підходили до туристка. Обережно обійшли будинок, але, як і біля зимарки, слідів не помітили. Весною 1945 року німцям було не до туризму.

РОЗДІЛ VIII

У ТЕМРЯВІ КУЛІС

— Я трохи пройдусь, Гізело, — сказав Хорст, причиняючи за собою двері.

Була вже дванадцята година, а вона ще лежала в ліжку. Вставати не хотілося. Нічого цікавого цей день для неї не обіцяв. Правда, о п'ятій вони мають піти з Хорстом до собору, де пастор обвінчає їх, скріпить шлюб святим хрестом Як вона мріяла колись про цей день. А тепер? У душі млявість і порожнеча. Чому? Може, вона не любить Хорста? Ні, він, як і раніше, живе в її серці. Але після того як Гізела народила мертву дитину, між ними немов виросла камінна стіна. Жінка стомилася від постійної тривоги за свою любов, і поступово їй все стало байдужим.

Сабіна вже в третьому листі пише: батько вимагає, щоб вони негайно обвінчалися, інакше відмовиться переказувати гроші. Гізела показала листи Хорстові. Він прочитав і нічого не сказав. Проте коли вона заплакала, погодився піти до собору. В його словах Гізела відчула ту саму байдужість, яка все більше наповнювала і її власну душу. Що сталося? Адже був час, коли вона тільки й жила думкою про шлюб з Хорстом. Мучилась, довгими ночами лежала без сну, мріяла, плекала гарячі надії на своє з ним щастя. Однак усе йшло якось не так, зовсім по-іншому. Ні в Генуї, де їх прийняла у свій дім добра, галаслива і одинока монна Чезаріна, ні тут, у готелі Монте-Карло, куди вони перебрались після того, як італійські партизани з'явилися в горах біля Генуї, — ніде вона не відчувала тої уваги і ласки, які марилися їй колись. Хорст завжди був з нею ввічливий, запобігливий — не більше. А після тої нещасної ночі він і зовсім охолов.

Десь за Лігурійським хребтом на генуезькому кладовищі під кущами колючого дроку спочиває, не уздрівши світу, її дитя. Кожен раз, коли Гізела думає про Хорста, вона згадує і про нього. Безіменний, невиразний, спотворений мукою клубочок її плоті, якому вона не спромоглася дати життя. Гізела не жалкує за ним. Хоч десь глибоко в серці і тліє біль незвіданого материнства. Частіше вона згадує про дитя з почуттям неприязні і досади. Воно звело їх і розвело. Гізела зрозуміла це після тієї страшної ночі, коли Хорст ніс її на руках через палаючу Геную. Небо над містом лопалось вибухами снарядів, гуло моторами американських літаків, а вона нічого того не чула, тулилась до Хорста і слухала свій біль. В ту ніч Хорст любив її, вона це знала.

Гізела згорнулася під ковдрою, мов кішечка. Відчувала себе нещасною, всіма забутою, самітною. «Хтось переламав наше життя жорстоко, безжалісно, і нічого не можна поправити», — пригадалися їй слова Хорста. Гізела погоджувалася з ним, але від того їй було не легше.

Золотий сніп сонячного проміння пробивався крізь зашторене вікно і падав на недопиту звечора пляшку «рейнвейну». Гізела висунула з-під ковдри руку, налила вина в тонкий високий бокал. Воно заграло під промінням сонця червоним жаром. Гізела поволі перехилила бокал і випила до дна. «Рейнвейн» розтікався всередині приємною хвилею тепла. Гізела скинула з себе ковдру. Під шовк нічної сорочки заповзла приємна свіжість прохолоди. Тіло вкрилося маленькими чутливими горбочками. Вона солодко потягнулася, відчуваючи, як котиться розігріта вином молода кров. Округлі груди випнулися з-під шовку, ворухнулись у солодкому напруженні гінкі стегна, вона сперлась на лікоть і несподівано поглянула в дзеркало. Звідти на неї дивилась молода, вродлива, сповнена здорового бажання жінка, і Гізела замилувалася сама собою. «Венера Джорджоне», — всміхнулась собі. Але ж чому Хорст не помічає її краси? Невже вона не здатна запалити його? Пішов. Десь сновигає вздовж парапету, дивиться на море синіми сумними очима і мовчить. Вона вже добре знає і той погляд, і те важке мовчання, що лежить між ними, мов камінна глиба. Гізела рвучко підвелася з ліжка, підійшла до вікна, відсунула штору. В кімнату гарячим потоком увірвалося квітневе сонце. Ніжно припало до її тіла, немов палкий коханець, обгортаючи теплою ласкою, обціловуючи обличчя, плечі, груди. Вона заплющила очі і віддалась ніжним обіймам тепла.

«Яка там не є, а я — жива, — думала Гізела. — Кінець кінцем, може, те, за чим я зараз так вболіваю, ще попереду. Скоро все зміниться і тут, на Рів'єрі. Американські лінкори стоять на рейді».

Вона розплющила очі. Лінкорів, що вчора стирчали з моря, мов уламки скель, тепер уже не було видно на горизонті. Море було чисте.

Монако тулилося до підніжжя Мон-Ажелю, наче рябе кудлате цуценя до ніг грізного хазяїна. Приморські Альпи одяглися в чорні, грозові хмари, північний містраль гнав їх через альпійські хребти, мов хвилі далекого шторму. Але до моря вітер спадав уже знесилений, вологий і теплий. На піщані пляжі Монте-Карло викочувалась легка спокійна хвиля. Яскраво-зелені, пронизані сонцем води Середземного моря стелились на видноколі теплою іскристою гладдю.

Хорст Торнау стояв, спершись на гранітні поручні широких сходів, що вели від Голубиного тиру до золотавої стрічки пляжу, і бездумно дивився на Ла-Кондамін. Зранку він уже двічі пройшов усю трикілометрову територію князівства і тепер не знав, куди подіти час. До готелю іти не хотілося. Товариство Гізели було неприємним, а думка про одруження — ненависна. Він знав, що рівно о п'ятій неодмінно піде з нею до собору, і це ще більше дратувало його. Всі ці дні Хорст вирішував складну проблему, — на які кошти жити, якщо відмовитись од Гізели, але, на жаль, ця проблема такі залишилась не вирішеною.

В другій половині дня вулиці Монте-Карло поступово починали оживати. До моря на сонце виповзали мешканці численних готелів; поспішали на роботу до барів, кабаре, пивниць і нічних клубів заклопотані монегаски; на сірому тлі стін знаменитого казино Монте-Карло спалахнула реклама, зазиваючи любителів забороненої в цілому світі рулетки. Ніби нагадуючи, що десь іде війна, набережною пройшов німецький патруль, але на нього дивилися, як на недоречну і не дуже приємну деталь пейзажу, що має скоро зникнути звідси без сліду.

Монако готувалося зустрічати американців. Після довгої перерви союзні війська в Італії розпочали весняний наступ. Ходили чутки, що італійські партизани, не чекаючи американців, спустилися з гір Лігурії і примусили здатися велике угруповання німецьких військ в Генуї. Американські лінкори поспішали висадити туди свої десанти. Батальйон німецької піхоти, що охороняв узбережжя, серед ночі поквапно виступив у невідомому напрямку. В Монако залишилась охоронна рота на німецькій радіостанції і комендантський взвод.

На зеленкуватих від безсонних ночей, пияцтва і розпусти обличчях вуличних повій з'явився новий шар рум'ян і збуджений вираз чекання. Вони вже більше не поглядали на море, де за весняним маревом вгадувалися туманні обриси Корсіки, а дивилися вздовж узбережжя, прислухаючись до грому канонади, що долинала від Генуї. По кабаре прасували злежані за зиму туалети примадон і кордебалету, круп'є казино витягали побиті міллю фраки і хрусткі накрохмалені манишки, хазяї нічних клубів потай готували нову, англійською мовою, рекламу, а численні авантюристи і агенти розвідок чи не всіх держав світу, що пригрілися на цьому шматочку Лазурного берега Рів'єри, фабрикували нові липові документи.

Лише фанатики рулетки почували себе спокійно. Їх не цікавило ніщо, крім згубної пристрасті. Торнау помітив біля балюстради блідого, вихрястого юнака в стоптаних лакованих туфлях і куценькому макінтоші. В руках блокнот і олівець. Юнак щось шепотів собі під ніс, намагаючись через хитромудрі математичні викладки знайти вірний ключ до щастя. Але таких наївних фантазерів і мрійників тут небагато. Більшість із них лежать на кладовищі самогубців, що ховається десь за арками віадука, перекинутого над ущелиною Сан-Девот.

Останнім часом на вулицях Монте-Карло все частіше з'являються мовчазні респектабельні добродії з благородною сивиною на скронях, військову виправку яких не можуть приховати ні фраки, ні дипломатичні паспорти з гербами нейтральних держав.

Хорст Торнау помітив, що один із тих добродіїв уже третій день придивляється до нього. Ось і зараз, побачивши на сходах Хорста, він одійшов до Голубиного тиру, вдаючи, ніби зацікавився розвагою, та час від часу наче ненароком скошує очі на Хорста. Погляд у незнайомця цупкий, неприємний. Здасться, він роздягає тебе, зриваючи разом з одягом шкіру. Такий погляд мала тільки одна людина, яку Хорст знав у своєму житті, — наглядач-есесівець внутрішньої тюрми мюнхенського гестапо. На згадку про це у Хорста змокли долоні, неприємна дрож пройшла між лопатками. Він відштовхнувся од поручнів і вдавано безтурботно почав спускатися до моря. Хорстові дуже хотілося оглянутися назад, але він стримував себе, щоб не показати тому панові, що знає про його підвищену увагу до своєї особи.

Мокрий пісок скрипів під ногами, мов сніг на морозі. Торнау пройшов уздовж причалів порту. Ажурний місток перевів його через бурхливий, сповнений талими гірськими водами Гомат і вивів на набережну Ла-Кондаміна.

Тут Хорст несподіване знову побачив добродія з цупкими очима. Торнау заклав у кишені руки і незалежно пройшов повз нього. Зупинився біля газетної вітрини кіоска. У склі раптом побачив незнайомця — той ішов набережною, відверто розглядаючи його зі спини.

— Чого бажаєте? — запитав сивий француз-кіоскер.

— «Ранок Ніцци», — промовив Хорст і кинув на прилавок десять німецьких пфенігів.

— Цих не беремо, мосьє.

Хорст здивовано глянув на кіоскера.

— Чи не зарано?

Старий знизав плечима. Хорст вийняв франки і подав кіоскерові.

— Пардон, мосьє, — прозвучало над вухом.

Від несподіванки Хорст здригнувся і різко повернувся на голос. Біля кіоска стояв незнайомець, усміхаючись чи то Хорстові, чи то французові. — Будь ласка, швейцарську ілюстровану. А німецьких газет у вас немає? — незнайомець говорив французькою мовою, проте ледь помітний акцент видавав у ньому німця.