Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хорст Торнау почував себе нещаснішим за інших, бо був цілком нормальний. Для його сусідів страшними були тільки тілесні муки, а він мучився ще й душею. Жити серед цих нещасних і не звертати на них уваги було неможливо. Страшенно гнітила самотність.

Сьогодні вранці Хорста вперше вивели з палати і провели коридорами клініки. За дверима кабінетів він чув голоси — там працювали феї у білих халатах, там розливало свою ласку сонце, а до них в палату воно не мало сили пробитися. Зустріч з фон Глевіцом була настільки короткою, що Хорстові здавалося, ніби професор з'явився до нього у спі. Він виніс із цієї зустрічі єдине — фон Глевіц не хоче повертати його в гестапо. Правду кажучи, Хорст сподівався цього. Навіщо старому знову підставляти свою шию під удар? Але ж скільки часу йому доведеться відсиджуватись тут — місяць, рік? А може і все життя? Ні, довго він тут не витримає. У цьому чистилищі не збожеволіти може тільки орангутанг.

Карл Тінтеман почепив на голову картонну миску і, надриваючись, кричав у ложку, немов у шоломофон:

— Іду на таран! Лінкор «Королева Єлизавета»! Хайль Гітлер!

Голова Лаокоона-Готшалка металася по подушці, перелякано витріщаючи. більма. Капловухий Бертольд усміхався і кивав головою. Тінтеман з силою відштовхнувся од ліжка і, стрибнувши, перелетів прохід, врізавшись головою у протилежну стіну.

— Рятуйте! Допоможіть! Потопаю! — горлав Карл, вимахуючи руками та соваючи по підлозі ногами. Допомагати йому Хорст не поспішав — сам «допливе». І Тінтеман справді «доплив» до свого ліжка. Тремтів, стукотів зубами, викручував «мокру» одежу. А потім роздавав усім ордени за відвагу — клаптики картону. Тоді знову зривався на ноги, і все починалося з початку, як жахливий сон. Так було вчора, так буде завтра, післязавтра. До цього не можна звикнути. Хорст заткнув вуха сховав голову під подушку. Тікати, тікати звідси.

Лясь, лясь! Крик увірвався. Хорст сів на ліжку. Санітар прив'язував Карла, пеленав його широким пасом, як малу дитину.

— Торнау, на побачення, — санітар штовхнув Хорста до дверей.

Коридор, сходи, знову коридор, двері…

— Стій, — санітар схопив його за плече. — Гляди мені, поводься пристойно.

Прочинилися двері. Сонце засліпило очі, ноги розповзлися, немов глиняні, — мало не впав. Коли очі трохи звикли, побачив Гізелу. Кого він не сподівався зараз побачити, так це її. Він забув, зовсім забув про неї. А вона прийшла. Стояла і дивилась на нього, бліда, перелякана.

Важко було Гізелі влаштувати побачення, але ця хвилина зустрічі з Хорстом виявилась ще важчою. Всі говорили — Хорст божевільний. Навіть Сабіна не радила зустрічатися з ним. Та хіба вона могла жити, не побачивши його нехай востаннє. Декілька хвилин чекання тут, у кабінеті Шольтена, тяглися неймовірно довго. Вона встигла згадати все своє життя і не знайшла в ньому нічого, крім Хорста. І ось він стоїть перед нею. Божевільний? Сумніви, тривога, біль, надія — все сплелося в її душі, застигло в широко розплющених очах, у зламі пухлих дівочих уст. Тонкі пальці дрібно тремтіли на полірованій поверхні стола. «Як він змінився, — думала Гізела, — заріс, щоки позападали, очі ніби хто запалив зсередини». Не чекала побачити його таким. І все одно це він, її Хорст. Що він каже?

— Не бійся мене, Гізі, я… — голос здригнувся і пропав. А очі чисті, зболені.

Ні, вони не можуть бути безумними, ці сині, мов гірські озера, очі.

— Скажи мені хоч слово, Гізі, я цілу вічність не чув твого голосу.

— Я люблю тебе, Хорсті… — Сльози забриніли на віях Гізели. Слова самі по собі зірвалися з уст. Усі ці дні, безсонні ночі вона носила їх в серці і вже не мала над ними влади.

Прийшла, не злякалася, принесла йому свою любов.

А він ображав її неправдою. Ні, вона варта справжнього кохання. Ніколи в житті він не забуде цієї хвилини, повік буде вдячний їй за цю радість.

— Я не вірю, Хорсті, нічому не вірю, що б вони не говорили про тебе.

— Дякую.

Хорст відійшов до вікна, притулив гаряче чоло до шибки. Пломеніли на квітниках канни. Дерева простягали до нього тремтячі руки-віти, ніби кликали на волю у свій зелений рай. Схвильовано лопотіло листя, зітхало, похитуючись у німій скорботі верховіття старих, мудрих кленів.

— Як дивно складається життя. Раніше, коли ми могли бути щасливими, я говорив тобі неправду. Мені важко бути нечесним, Гізі, тоді я не любив тебе, а от зараз, коли все загинуло і на щастя немає найменшої надії, мені здається, я кохаю тебе по-справжньому. — Хорст повернувся до неї.

Гізела плакала.

— Заспокойся, Гізі, не плач. Навіщо тобі моя любов, вона однаково не принесе тобі щастя. Хтось поламав наше життя жорстоко, безжалісно, і нічого не можна поправити…

— Ти не повинен так говорити. Ти ще нічого не знаєш. У нас буде… Я скоро стану матір'ю…

— Що? Що ти кажеш! Цього не може бути. Ти сказала мені неправду.

— Хорсті, це правда. А батько?

— Він те нічого не знає. Сьогодні я хочу розказати йому все. Я благатиму його. Він допоможе тобі, він муситиме це зробити.

— Ні, Гізі, не в його силі вирвати мене звідси. Все дуже заплутано і важко. Краще б ти не казала мені про це. Тепер я справді збожеволію від думок і безсилля. О боже, за що ти так караєш мене?

Гізела пригорнулася до нього тихо, довірливо. Вона чекала від нього допомоги, підтримки. Але що він міг зробити? Новина приголомшила його, думки розбіглись, і не було сили зібрати їх докупи.