Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рука професора лягла Хорстові на лоба, притисла голову до спинки крісла.

— Ти не хвилюйся, тепер уже все позаду… Все давно минуло…

Фон Глевіц нахилився ближче, довго і напружено вивчав зіницю ока. Потім несподівано клацнув запальничкою біля самої роговиці. Хорст вигнувся, рвонув голову набік.

Професор відійшов до вікна. Сумніву не було: ніяких порушень у психіці, цілком нормальний рефлекс. Уже з першого погляду фон Глевіц зрозумів, що ніякого божевілля тут нема. Не витримавши гестапівських катувань, хлопець розіграв комедію. Про це красномовно свідчили цілком осмислені очі. Але ж як тепер бути з усією тією халепою? Хорстове «божевілля» легко позбавляло професора ганьби. Ні, він не має права не скористатися з нагоди. Він може одним ударом, одним розчерком пера покінчити з усім. Десять ін'єкцій нового препарату, який він тільки вчора закінчив випробовувати на в'язнях Дахау, і ніхто, ніколи… Препарат мав розслаблювати волю в'язнів, розв'язувати язики на допиті, але він роз'їдав мозок, люди назавжди втрачали розум. Нехай хто-небудь потім спробує довести, від чого Хорст Торнау збожеволів: від побоїв в гестапівській катівні чи… Сабіна! Для неї Хорст уже втрачений. Вона вірить у його божевілля, як і всі інші. Залишається — Шольтен. Однак на нього можна покластися. Уже довгі і роки Гельмут Шольтен служить фон Глевіцу, як вірний пес. Професор пройшов за стіл, що дубовою громадою шухляд лежав на спинках дерев'яних левів, і наше кнопку дзвоника. В ту ж мить у дверях з'явився Шольтен.

— Я думаю, Гельмуте, хворого можна відправити в палату.

Хорст підвів очі. Фон Глевіц люб'язно усміхався йому з-за с гола, проте в глибині професорових зіниць стояв холод.

— Відпочивай, зараз тобі треба відпочити. — Фон Глевіц опустився в крісло. Аудієнція закінчилася. Санітари взяли Хорста за руки і повели до дверей.

«Невже він і справді вважає мене хворим?» — подумав Хорст. Коли Торнау вели сюди, він боявся, щоб його не визнали здоровим, а тепер йому стало страшно від слів професора. Хворий. Ні, він цілком нормальний, і фон Глевіц зрозумів це. Професор просто не хоче повертати його у тюрму. Ця думка заспокоїла хлопця. Однак він ніяк не міг зрозуміти, про що говорили очі професора. Холодні, жорстокі очі, вони засіли в його свідомості, мов реп'ях. Санітари вивели Хорста.

— Де його картка?

Шольтен поклав на стіл картку Торнау. Професор удав, що зацікавився даними попереднього огляду.

— Яка ваша думка, Шольтен?

— Мені здається, що в даному випадку ми маємо справу з психозом, викликаним шоковим станом. Ув'язненого часто били по голові, гер професор…

Шольтен. Голий, плескатий череп, важке підборіддя, напружений відданий погляд, упередженість, запобігливість, покора…

— До речі, шефе, я висловив приблизно цю ж саму думку баронові, коли він поцікавився станом здоров'я Торнау.

На Гельмута можна покластися, цей не продасть. До того ж, якщо добре обмізкувати все, без нього можна і обійтися. Досить замінити резерпін ампулами нового препарату, і санітар щовечора і щоранку робитиме ін'єкцію. П'ять днів, і всьому кінець. Шольтен збереже свою вірність, барон фон Дітц дістане від Гіммлера належне за провал операції, а він, фон Глевіц, врятує свою репутацію. Кожному своє…

— Здається, ви маєте рацію, колего, проте ваш діагноз треба підтвердити детальним аналізом поведінки хворого. Він дійсно справляє досить дивне враження.

— Дивне, гер професор…

— Ви вільні, Гельмуте, візьміть картку, вона мені більше не потрібна.

Довготелесий Шольтен зігнувся в поклоні, ніби переломився навпіл, і вийшов з кабінету. Коли за ним зачинилися двері, пальці фон Глевіца кинулися до тугого комірця сорочки. Знову давала про себе знати застаріла мігрень. Десь усередині клином застрягло в ньому слово, давило на мозок і важко гупало в скроні: убивця, убивця, убивця! То пробивались із серця залишки сумління. Проте фон Глевіц був далекий від таких сентиментів. Він добре знав закон вовчої тічки — слабких розривають на шматки.

У палаті їх було четверо — Сорб Міхаель Готшалк, Бертольд Кріг, Карл Тінтеман і він — Хорст Торнау. Всі вони попали сюди через внутрішню тюрму мюнхенського гестапо. Тюрма «дбала» про них і тут — біля дверей стояв вартовий, а вікно переплели залізні грати.

Сорб лежав нерухомо. У нього — голова Лаокоона, що віддав своє тіло на поталу зміям. В катівні йому переламали хребет. Сорбу — тридцять шість. Десять з них він подарував архіву мюнхенського гестапо. 25 квітня 1944 року будинок архіву злетів у повітря. У полум'ї загинули десятки тисяч справ на мертвих і живих. Сорб збожеволів на пожарищі. Пам'ять архіваріуса спалахнула кривавим смолоскипом. Він метався на згарищі серед чаду і попелу, простоволосий, розтріпаний, і все розказував, розказував, розказував…

Кожного ранку Сорб прокидається від власного крику:

— Горимо!

Йому сняться пожежі. Розплющивши очі, він починає сипати історіями, мов з кулемета. Сорб поспішає, йому треба розповісти якомога більше, поки прибіжить у палату санітар і заткне ганчіркою рота. Вже скоро тиждень, як Хорст слухає бурмотіння Готшалка, але той ще ні разу не повторився. З телеграфною лаконічністю Сорб сповіщає про все нові і нові розправи гестапо. Сотні людей встають перед Хорстом зримо, немов живі.

Сніданок подають у мисочках з картону. Ложки і виделки теж картонні. Скло у рамах замінено каламутним від старості і бруду триплексом. Вікно не відчиняється — заборонено. Тут все заборонено і все дозволено. Ніхто, наприклад, не боронить Сорбу кричати «Хайль Гітлер!» або співати націстські гімни. Бертольдові дозволяється малювати на стінах свастику.

Бертольд Кріг — «тихий». Війна своїм важким колесом розчавила його. Тепер у нього розум немовляти. Він щасливий. Світ перед ним — мов цікава казка. Кріг дивиться на нього чистими, добрими очима. Інколи в них застигає переляк, і тоді Кріг тихо плаче. Місяців три тому Бертольд приїхав у відпустку із Східного фронту. Поїзд прийшов у Мюнхен серед ночі. На якійсь попутній машині Кріг дістався додому, піднявся на третій поверх, відчинив власним ключем двері і зупинився. За дверима реготали зорі, а внизу велетенською могилою чорніла купа битої цегли. Там лежали дружина, і двоє дітей… Ранком сусіди побачили його на порозі «квартири». Уламком штукатурки малював на дверях свастику. Хтось доніс у гестапо. Свастика на руїнах — антифашистська пропаганда. Лікарі поставили діагноз — шизофренія. Тут Бертольд щасливий, йому не забороняють малювати свастику. Він сидить на ліжку і лагідно всміхається. Маленький, капловухий, з веснянками на широкому м'ясистому носі. Кріг добряк. З ним навіть можна поговорити. Правда, він не відповідає на запитання, проте слухає на диво уважно і всьому радіє. Тихі веселощі у Бертольда змінюються тихими сльозами.

Карл Тінтеман не виносить сліз. У нього гостре, жорстоке обличчя роздратованого ховраха і манери іспанського гранда. Сльози Кріга викликають у нього приступ дикого патріотизму. Карл схоплюється на ліжку (на підлогу він не сходить — там води Ла-Маншу) і, бризкаючи піною, кричить про велич тисячолітнього рейху, про смерть панікерам і скигліям, про незламність німецького оптимізму.

Тінтеман — підводний диверсант-смертник. У гирлі Темзи він потопив англійський есмінець. Має залізний хрест. Другий вихід на влови став для нього фатальним. Торпеда, на якій він вийшов у Ла-Манш, не відокремилась од кабіни і понесла його на ворожий крейсер. Проте швидкість її разом з кабіною була вже не та. Крейсер пройшов своїм курсом, а Тінтеман, осідлавши власну смерть, понісся у відкрите морс. Майже через три доби його підібрав німецький підводний човен. Коли Карла підняли на борт, він попередив командира, щоб з ним поводились обережно, бо всередині у нього смертоносний заряд тринітротолуолу. Він кинув палити, не міг бачити сірників, а в грозові ночі, коли небо над парком розтинали сліпучі блискавки, забивався в куток і кричав страшним криком — боявся вибухнути. Крик Сорба «Горимо!» наганяв на нього звірячий страх. Тінтеман натягав на себе ковдру, подушку, матрац і дрижав так, що цокотіли царги на ліжку.

Коли Хорстові набридали патріотичні промови Тінтемана, він заганяв його під матрац, імітуючи крик Сорба.

У свій час Карл Тінтеман був резидентом німецької розвідки на Близькому Сході. Він знав забагато, як для одного чоловіка, таємниць. Принаймні такої думки дотримувались у верхах. У диверсанти-підводники він потрапив тільки тому, що в когось із начальства не вистачило фантазії знайти інший спосіб зжити його із світу. Якщо колись, у нормальному стані, Тінтеман мовчав, то тепер, з'їхавши з глузду, міг заговорити. Побоюючись цього, гестапо запакувало його сюди, у цей гранітний склеп. Коли б Карл Тінтеман був здатний зрозуміти злу іронію своєї долі, він збожеволів би вдруге.