Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Віллі схопив записку, сунув її в свою бездонну кишеню і побіг. Грюкнула хвіртка, простукотіли асфальтом черевики. Манфред зайшов до кімнати.

Опустивши голову на руки, біля стола сидів Хорст. Гізела поправляла перед люстром зачіску. В неї було гарне каштанове волосся. Спереду вона укладала його у високий валик. Це надавало її трохи загостреному, але привабливому обличчю гордого виразу. Взагалі Гізелу можна було б назвати красивою, якби не ця гордовита, холодна зверхність, що з роками все більше позначала її натуру. Навіть зараз, прийшовши в чужий дім за таких скрутних обставин, вона все ж залишилась Гізелою фон Глевіц. Досить було їй трохи заспокоїтись, і зелені очі одразу замерзли, важкі підфарбовані вії прикрили їх до половини, ніби щитами.

«Їй, власне, ніщо не загрожує, — думав Манфред, — ну, полає батько, дасть ляпаса, і все. А Хорстові важкувато. Він взагалі непоганий хлопець». Колись у школі вони навіть дружили. Дружба у них була хороша, чесна. Та потім між ними став Гуго, і Хорст змінився. Але який з нього аферист, фальшивомонетчик, Манфред ніяк не уявляв. Вигляд у Хорста жалюгідний. Заплутався, влип, як чорт у смолу.

— Іди вмийся. Я принесу бритву, побриєшся.

Хорст встав і пішов до ванної кімнати. За хвилину туди зайшов Манфред.

— Що думаєш робити далі?

Хорст підставив під кран руки.

— Не знаю. Все сталося так несподівано. Я не встиг навіть подумати. Треба тікати, але куди? В Німеччині заховатися від гестапо можна тільки в могилі.

— Тікай за кордон.

— Жартуєш, — Хорст скривився, ніби в нього боліли зуби.

— Ні, я серйозно. Твій рідний батько, здається, був родом із Італії. Хіба там у нього нікого не залишилося?

— Батько говорив колись, що в Генуї у нього живе сестра, але я її ніколи не бачив. Чезаріиа Бенедетті. Та й адреси не знаю.

— Нічого, знайдеш. Кордон поки що відкрито. Машиною за три години будеш в Больцано. А там і до Генуї недалеко.

— А потім?

— А потім? Перемелеться. Повернешся. Все може змінитися раніше, ніж ми сподіваємось.

— Що мені з того, як моє ім'я, честь спаплюжено.

— Ще буде час, Хорсті, коли за нинішні поняття про честь будуть розстрілювати. Мені жаль тебе. Ти міг би стати порядною людиною. Ну, хто ти для них, для Гуго, для фон Глевіца, навіть для Гізели?

— Гізелу не займай. Вона мене любить.

— Не вірю. Грається вона в любов з тобою. Романтика їй спати не дає, а не ти. Коханець-красень, фальшивомонетчик — це, звичайно, лоскоче нерви.

— Не говори гак, Манфреде. У нас буде дитина.

— Нічого не розумію. Ти її любиш?

— Не знаю.

Манфред дістав сигарету, запалив, глибоко затягуючись димом. А Хорст вів далі.

— Тобі важко зрозуміти мене. Кажучи відверто, я і сам себе не розумію. Все так заплуталось, закрутилось. Ще місяць тому все було ясно. Життя ішло якось само по собі. Школа, університет. У перспективі — диплом доктора права. Все мало свою певну ціну. Навіть думати над цим не було потреби.

— Так, думати нас не вчили. Ми ковтали отруйну слину Геббельса, Гітлера, Мартіна Бормана і вважали, що цього досить, щоб жити на світі. А життя, виявляється, вимагає власної думки від кожного з нас.

У передпокої задеренчав дзвоник. Хорст здригнувся, злякано поглянув на Манфреда.

— Напевне, Марта, вона в цей час повертається з роботи.

Манфред вийшов до передпокою.

— Хто там?

— Це я, — відповів з-за дверей Віллі.