Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знову пригадались Андрієві слова Пермякова. М'яко стелить, нічого не скажеш. «Це ж він прощупував мене. А не вийшло, фальшивкою приперти хотів, падлюка, йому, мабуть, здається, як сам продався, так і всі продаються. Чорта пухлого. А може, кого і окрутив? Недаром кудись діваються з табору люди. Воно не дуже помітно. Зник чоловік, як голка в скирті, кому за ним тужити. Друзі? Не в кожного вони є».

Андрій занепокоївся. «Пацюк не відчепиться. А як йому стукне в голову того папірця хлопцям прочитати?» Його кинуло в жар на саму тільки думку про це. «Хто повірить, а хто… Микола знає, чим я займався в Дахау. А інші? Тут рідному батькові не ймуть віри». Недобре стало на душі.

Після зустрічі з комендантом у серці спалахнула ще більша ненависть до всіх тих, хто відірвав його од рідної землі. «Хто ми тут? Полова, непотріб. Агітатори, що кожен день, мов тічка голодних собак, нападають на табір, на всі лади вихваляють американську демократію, свободу. А ми тут вільні тільки здихати під тином, як бездомні цуценята. Оунівці кричать одне, гетьманці — друге, унрадівці трете, і всі кличуть: продайся — матимеш рай на землі, продайся житимеш… Є такі, що й продаються, не зважають на ганьбу. Як легко вона прилипає до людини і як важко її позбутись. От бовкне той Пацюк хлопцям, що я нібито був стукачем у Дахау, і спробуй потім доведи, що це не так. А Пермякову те на руку, він ладен весь світ брудом облити. Ні, треба мерщій кінчати з цим, так жити далі немає сили… Тікати звідси, тікати додому. А як?» І знову, в котрий уже раз, думки і наміри розбивалися об те запитання. Дехто пробував тікати ловили і повертали назад. «Проте тікали ж люди? Навіть іі концтаборів тікали. Не всім щастило дістатись додому, але ж були і такі, що діставались. То було за гітлерівців, а тепер як не є — легше, та й не так далеко, як раніше. Радянська Армія в Австрії, в Чехословаччині, за Шумавою, в Судетах. Яровий, тікаючи з концтабору, до Шелепівки пішки дійшов, а ми чекаємо. Аякже, прийдуть, попросять, м'який вагон, плацкарту на блюдечку подадуть. Трудовий пересильний… Повірили і сидимо. Треба поговорити з хлопцями. Ігор, Петро, Микола — ці погодяться. А решта? Та яке мені діло до решти? Ні, так не годиться… Виходить, нехай всі інші тонуть, аби тільки сам виплив?»

Починало смеркати, коли зупинився на Марієнплаці. Купка американських туристів позадирала голови, роздивляючись восьмидесятиметрову башту міської ратуші. Згори на них падав мелодійний передзвін курантів. Під самими хмарами маленькі фігурки рицарів виходили на герць. Молодий пикатий німчик, мабуть гід, показував на них пальцем і розповідай щось про князівський рід Турн унд Таксисів. Після турніру з башти випливли пастухи й пастушки і закружляли в танці. Механічне дійство закінчилось, гід запросив американців до машини.

Андрій пішов по Кауфінгерштрасе. Торгова артерія Мюнхена вже наділа неонові прикраси. Вулиця скидалася на повію, що дешевими брязкальцями намагається прикрити своє потворне тіло. Піраміди битої цегли, вкриті кіптявою пожеж, скелети будинків то тут, то там визирали з-за рекламних щитів пепсі-коли та чуїнгаму. Попереду здіймалися вежі Фрауенкірхен. Над ними курився туман. Він поволі осідав на будинки, на брук і асфальт панелі. Від нього віяло холодом засніжених гір.

Андрій глибше засунув у кишені руки, поворушив задубілими плечима, але від того не стало тепліше.

Надвечір вулиця пожвавлювалася. Косяками плавали нею якісь панки з обличчями давно не битих шулерів, у зелених мішкуватих піджаках з блискучим, ніби навакшена халява, волоссям, клерки американських фірм, всілякі міс і місіс, що ніби зійшли із сторінок модних журналів. Вони гули, мов оси, чужі, непривітні. — їм не було ніякого діла до Андрія. Вони навіть не помічали його. Здоровенний поліцай на розі лише на мить зупинив на ньому підозріливий погляд. Та хіба тільки його не помічають на цій вулиці. Ось у світлі вітрини повзає по панелі літній чоловік. Він малює на асфальті морду фокстер'єра, сподіваючись, що хазяйка пса кине йому кілька центів. Марне сподівання. Жінка захопилася фліртом з офіцериком, їй не до того.

У кого із набріолінених джентльменів і стандартних міс стане охоти думати про долю оцього сліпого з рекламними таблицями на грудях і на спині солдата, що § бреде вулицею. Навряд чи їх цікавить і розпродаж знецінених товарів американського інтендантства, які він рекламує з ранку до пізньої ночі, сновигаючи по місту. Ні, цих панів цікавить тільки одне — як, де і з ким згаяти вечір.

Скрегочуть гальмами розкішні машини, з шиком зупиняючись біля фешенебельних ресторанів, плюскоче у стіни будинків несамовитий джаз, підморгує, кричить, зазиває істерична реклама. Хлопець бреде серед колотнечі Кауфінгерштрасе, немов душа, що помилково приблудилась до пекла. Біля Фрауенкірхен публіка інша. Тут здебільшого німці. Похилого віку фрау під руку з своїми чоловіками, одягнені в чорне, статечно простують до вечірньої меси. З дверей собору линуть на паперть урочисті звуки органа. І це не для нього…

Хтось шарпає хлопця за рукав. «Купи!» — промовляють блискучі нахабні очі парубійка. Він тиче Андрієві порнографічні картки, спритно розпустивши їх віялом. А з стіни будинку усміхається Андрієві товсте гіпсове обличчя якогось короля, що сидить верхи на пивній бочці з келихом у руці. Над королівською короною залізний дашок, а ще вище прямо по стіні напис: «Гаштет». З дверей смачно пахне пореними сосисками. Андрій пригадує, що з ранку нічого не їв. Довго длубається в кишені і знаходить один єдиний пфеніг.

За Фрауенкірхен трохи спокійніше. Американців майже не видно. Німці стоять біля гаштетів купками, пиво п'ють прямо на вулиці, вмостившись галасливими компаніями під строкатими тентами. За кухлем пива баварці просиджують не одну годину. В гаштетах, пивницях, барах, кафе — скрізь пиво і нескінченні розмови. Тут обговорюються домашні справи, тут б'ють по руках торговці, тут сперечаються про політику, розповідають веселі побрехеньки і співають протяжні переливчасті тірольські пісні йодлі. Баварці люблять побалакати. Це пристрасть, національна риса. Прості люди у Мюнхені гостинні і привітні. Досить заговорити з кимось із них, і тебе посадять за стіл, почастують пивом. Але Андрієві соромно жебракувати.

За Ізаром, повитий вечірніми сутінками, починався Терезієнвізе. Посередині скверу височіла статуя — «Баварія». Двадцятидвометрова фігура жінки з лавровим вінком у руці. Андрій зійшов на камінний цоколь постаменту і зупинився біля велетенського лева, що лежав біля ніг жінки, тихий і смирний, немов приручений кіт. Сто тридцять східців усередині статуї вивели хлопця нагору. Звідси перед очима відкривалась панорама вечірнього міста. Воно іскрилося міріадами вогнів. Далі на захід туман сягав горбів Швабської Юри, з-за якої білозубо всміхалися альпійські верхи. Гори простягались на південь і, розрубані блакитною шаблюкою ріки, танули на сході у чорних обіймах ночі. Темрява вже оповила Берг-ам-Ляйм, Перлах, Гатідхаузен. Поодинокі вогники блимали кволо, ніби не мали сили побороти ніч. Тільки над Остбангофом здіймалась заграва, коліями повзали світлячки паровозів. Серед тисяч різних звуків Андрій ловив цокотіння коліс, далекі і близькі гудки локомотивів. Ті звуки манили до себе, збуджували уяву, хвилювали. Якась неясна думка шугала десь поза межами свідомості.

Холодний пронизливий вітер зігнав Андрія з «Баварії». Щоб хоч трохи зігрітися, він побіг. Хвилин за п'ятнадцять опинився біля Остбангофа. Іти через вокзал не ризикнув — можна напоротись на патруль табірної поліції. А попадеш до рук тих шулік, добра не жди. Та й Пацюк не погладить по голові. Давно гострить зуби. А тут такий привід — спіймали в місті в недозволений час. Хлопець попрямував до автобусної зупинки. «Проїду зайцем». Але не встиг він увійти до скверу, як мусив причаїтися за деревом — від Остбангофа ішов патруль. На Берг-ам-Ляймі в табірній поліції були переважно бандерівці. Вже не одному переміщеному із трудового-пересильного ці зарізяки повідбивали хрипи. Вони були злі на «пересильників» — вважали їх комуністами і називали не інакше, як «червонопузі». Це все за те, що в трудовий пересильний ішли добровільно і саме ті, хто хотів якнайшвидше потрапити додому. У бандерівців була страшенна ненависть до «чистеньких», як вони називали всіх тих, у кого була чистою совість. Вони не могли того простити людям, бо у самих руки були по лікті в крові.

На Ляймі бандерівці прибрали до рук не тільки поліцію. В табірному кооперативі сидів їхній «фюрер», пан Кислицький. Цей дідуган уже не раз виступав перед хлопцями з палкими «душеспасенними» промовами, агітував не повертатися на батьківщину, брехав таке про радянський лад і нові післявоєнні порядки, що й купи не держалося. Але коли людину сто разів назвати свинею, то на сто перший — вона хрюкати почне. Мабуть, за цим принципом і діяли агітатори. Бандерівська поліція тримала табірників під постійним страхом. Над «червонопузими» чинилась дика розправа. В таборі ще не наважувались убивати, проте за його мурами люди зникали без сліду. Так було з інженером Буковим, з капітаном Закревським і лікарем Сологубом. Усі троє писали листи в Берлін до Радянського командування. Їхні трупи знайшли у різних місцях. Та почерк видав убивцю. Ним був начальник поліції, колишній капо концтабору Дахау Венцель. Він стріляв у потилицю. Люди принишкли і, коли Венцель проходив табором, одвертали очі, але ніхто не наважувався протестувати чи заявити про свою підозру американському комендантові. Розуміли, що все це робиться не без його благословення. Венцель залишився начальником поліції і після того, як «мілітарі поліс», мабуть, не погодивши своїх дій з «Сі-Ай-Сі», викрила його як убивцю тисяч людей в ревірі Дахау. Комусь було потрібно зам'яти і цю справу.

Андрій визирнув з-за дерева і одразу ж заховався. В одному з патрулів віп упізнав Шпиня. Після першої зустрічі Андрій більше не бачив його в таборі. Однак знав, що Грицькові краще не попадатись на очі. Шпинь пригадає йому все: і Грац, і Дахау, і Ебензе. За все разом відплатить. Грицько з напарником пройшли до ресторану. Коли за ними зачинились двері, Андрій плигнув у провулок до залізничного насипу. Маючи намір обійти вокзал, поза поштою взяв ліворуч і попрямував до товарної станції.

Згодом видерся на насип. Від Осгбапгофа, прорізаючи темряву лезом прожектора, важко сунув експрес. Він набирав швидкість. Андрій зупинився. Думка, що схвилювала його там, на «Баварії», враз прояснилася. «Тікати. Зараз, не відкладаючи. Скочити на підніжку — і на ранок у Нюрнберзі, а там видно буде…» Прогримів паровоз, майнув поштовий вагон, побігли кадрики освітлених вікон. Якась невідома сила кинула хлопця до вагона. Вчепився руками за поручні. Ноги заплутались, втратили землю. Підтягся на руках, піймав коліном кований східець. Вітер зашумів у вухах, пройняв сердитим свистом паровозний гудок. Чи то від холоду, чи, може, від нервового збудження цокотіли зуби. Андрій сів на східці. «А як же хлопці?» Від тої думки на душі стало недобре. Ніби обікрав кого чи зрадив… «Вони не знатимуть, куди я подівся… Нічого, аби дістатися до Нюрнберга, а там може і хлопцям якось допоможу». За спиною клацнули двері. Хвиля теплого повітря вдарила в шию. Андрій озирнувся.

— Геть звідси! — заревів кондуктор і замахнувся.

Андрій повис на поручні.

— Стрибай! — прапорцем боляче вдарив по пальцях.

— Дозвольте, пане. Мені тільки до Нюрнберга, — спробував умовити хлопець.

— Ферфлюхтер гунд! Геть! — кондуктор ударив ногою.

Хлопець відхилився на витягнуті руки, гойднувся на поручнях і щосили відштовхнувся. Земля шарпнула за ноги, підкинула вгору, і він покотився під укіс. Коли підвівся, ешелон уже блимав червоним вогником останнього вагона.

— От погань, — вилаявся Андрій, розтираючи забитий лікоть. — Добре, що хоч у траву впав. Тварюка! Ні жалю, ні серця…

Виліз на насип і пішов колією назад. Товарна станція була хвилин за двадцять ходу. «Недалеко прокатався.» Наддав ходи — осіння ніч обнімала холодом.

Скоро Андрій уже підходив до пакгауза, що височів трохи осторонь. Пройшов на кінець платформи і зупинився. Біля дверей складу стояла машина. Якісь люди щось вантажили в неї. Працювали похапцем, без жодною слова. Світло над дверима складу не горіло. Не світились і ліхтарі на стовпах. Андрій не звернув на те особливої уваги. Лише коли натрапив на труп вартового, що лежав на колії під платформою, збагнув усе. Тихо обійшов, мерця і скочив у канаву. Від складу почулися кроки. Хтось підходив на край платформи, де лежав вартовий.

— Треба його прихопити з собою.

— Якого чорта таскатися з ним. Відтягни на транзитну колію. Тільки рукавички надінь.

Андрій зіщулився, затамував подих. Голос здався йому знайомим. «Венцель!» — майнула думка в голові. Напарник Венцеля скочив з платформи, сопучи потяг мерця на сусідню колію.

— Ет, ніяк не виходить без мокрого діла, — знову почувся голос Венцеля.