Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, не було, — відповіла просто, без тіні кокетства.

Знову помовчали. Розмова в'язалася важко. За Остбангофом звернули ліворуч. Вузенький асфальтований тротуар привів їх до хвіртки.

— Ось тут я живу, — показала рукою на будиночок, що ховався за кущами бузку. Від будинку почулося радісне скавучання, і до хвіртки прибіг здоровенний пес. — От бачиш, Рексі, не прийшов мене зустрічати, а зі мною мало не трапилась біда.

Собака винувато махнув хвостом, поклав лапи на штахети і ткнувся дівчині в плече, ніби її справді просив пробачення.

— Розуміє, — всміхнувся Андрій.

— Він усе розуміє, — Марта поплескала пса по голові. — Ну, досить, іди.

Рекс поплентався до буднику.

— Дякую, що провели. Мені пора.

— Зачекайте, я хотів… — Правду кажучи, він і сам не знав, чого хотів. Ухопився за першу думку, що з'явилася в голові. — Ви знаєте, кого це поліцаї ловили?

— Ні. А кого?

— Його звали Венцель. Він був капо в концтаборі Дахау.

— А ви були в Дахау? — з якоюсь незрозумілою радістю в голосі запитала вона.

— Був.

— То, може, ви…

— Марто, з ким це ти розмовляєш так довго? — почувся від будинку хлоп'ячий голос.

— Я вже йду, Віллі, — вона поклала долоню на руку Андрія. — Треба йти, дома чекають. Я їм вечерю несу.

— Заждіть…

— Не можу.

— Коли я побачу вас знову?

— Навіщо? — вона поглянула на нього таким чистим поглядом, що йому стало соромно своїх слів. «Справді, навіщо?» Хіба йому зараз до того?»

— Так, мені хотілося побачити вас ще колись.

— Не треба цього, Андре.

— Може й не треба.

Від будинку почулися кроки. До хвіртки підійшов хлопчак і зупинився, безцеремонно розглядаючи Андрія.

Андрій зиркнув на рудого підлітка.

— А-а, давній знайомий, — здивовано вигукнув він.

— Щось не пригадую.

— Гаштет «У красуні Ірми» пам'ятаєш? Де ти вперше зустрівся з батьком?

— І гаштет, і батька, і навіть Ірму пам'ятаю, а тебе ні, — лукаво схилив набік голову Віллі.

— Ну гаразд, ти не пам'ятаєш, то, може, батько згадає, — всміхнувся Андрій і прочинив хвіртку.