Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хто він? — запитав Крайніченко у Ільзи, коли вона підійшли до другого мерця.

— Юрген. Карл Юрген, — Ільза застигла немов камінна. — Але це не справжнє ім'я.

Вона заплющила очі, ніби так їй було легше вимовити ті страшні слова.

— Ну, — гримнув на неї Федір. — Кажи!

— Він був у туристяку, — тихо, майже пошепки заговорила Ільза. Певно, і мертвий цей чоловік був для неї страшний. — Він упізнав вас. Сказав, що вже зустрічався з вами біля туристяка навесні… Стежив за вами, коли ви тонули в озері. Юрген наказав мені вбити вас. Він говорив, що решта йому не страшні — вони, мовляв, американці і нічого не знають. А ви росіянин, і він велів…

— Хто він? — повторив своє запитаний Федір.

— Його справжнє ім'я було — Дітц. Барон фон Дітц, він був…

— Що? — скрикнув Хорст. — Але ж я власноручно… весною…

Крайніченко поглянув на Хорста. Так он воно хто стріляв у Дітца тієї весняної ночі.

— Я поклав його з першого пострілу, — розгублено промовив Торнау.

— Ні, тоді його тільки поранили. Цей шрам на обличчі… Ми знайшли його з батьком на дорозі біля туристяка, на третій день після закінчення війни. Він ще не знав про катастрофу і назвав своє справжнє ім'я. Я розкажу вам усе, тільки не вбивайте мене. Це він примусив мене, дав зброю, я не хотіла. Мені страшно. Ми всі тут боялись його. Це він убив аптекаря Гальтера, кухаря Вюрцмайєра, Хогена. Він жорстокий, страшний, невблаганний…

— Був, — поправив її Федір.

Вона замовкла.

— Геро, мабуть, теж знав його раніше, — сказала Патріція. — Коли поглянув на горн, закричав: «Він тут», — і впав мертвий.

— Можливо. Все можливо. Я теж не гадав зустрітися, а вийшло інакше, — Крайніченко один зрозумів останні слова Шульце. Вони стосувалися архіву і не мали ніякого відношення до Дітца. Після смерті барона тільки Федір Крайніченко і Андрій Гаркуша знали таємницю Топліцзее. Тільки двоє.

— Ви не вб'єте мене? — несподівано запитала Ільза.

Всі здивовано глянули на неї. Вона стояла знітившись, ніби побите цуценя. Федір легенько підштовхнув її в спину.

— Іди.

— Куди? — дівчина заглянула йому в очі. — Я знаю, ви вб'єте мене, як тільки я піду.

— Іди додому, тобі тут нема чого більше робити. Іди і нічого не бійся.

Вона з острахом поглянула на пістолет. Федір усе ще тримав його в руці. Він перехопив погляд дівчини, розмахнувся і щосили жбурнув парабелум в озеро. Довго летів пістолет. Крайніченко стежив за ним, аж поки він вдарився з плескотом об поверхню води. Коли повернувся, Ільзи між ними вже не було. Вона бігла дорогою до перевалу, за яким ховався Зальцкаммергут. А звідти їй назустріч уже мчала поліцейська машина.

РОЗДІЛ VII

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Клени в парку на Берг-ам-Ляймі наділи золоті киреї. Все частіше ранками їх покривала паморозь, і Андрієві здавалося, що за літо клени постаріли, вкрилися сивиною. Відтоді, як він з хлопцями записався до нового табору, минуло чимало часу, проте ніщо не змінилося в їхньому житті. Дні, тижні, спливали сумні, сірі, безбарвні, не лишаючи по собі сліду. Тільки на душу, немов іржа, лягала незрозуміла байдужість.

У новому таборі зібрали більше як півтори тисячі юнаків. Адміністрація не дуже поспішала організовувати обіцяне навчання ремеслам. Поки що вона вивчала біографії прибулих. Хлопці заповняли безліч анкет, листків, формулярів. Адміністратори пояснювали все це вимогами радянської місії в Парижі. Молодь вірила і не ремствувала. Ті анкети підігрівали надію на скоре повернення додому. «Рано чи пізно, а вирвемося звідси!» — казав Ігор Капара, ставлячи свій підпис на черговій анкеті. А Петро Савинов завжди в такі хвилини заводив веселої. Однак анкети змінювались анкетами, а дні знову тяглися, мов старці. Гітара Петра Савинова вже не сміялась.

«Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України…» — тихо наспівував Ігор, як завжди, сидячи на підвіконні.

І тут, у новому блоці, хлопці тримались разом. До них ставилися з повагою, особливо до Андрія і полтавчанина, які пройшли Дахау. Таких на півтори тисячі було лише двоє. До них прислухалися, з ними радились і посилали делегатами до табірної адміністрації, коли треба було вести з нею якісь принципові розмови. Андрій і Микола Добривечір підбили хлопців написати колективного листа в Москву. Під тим листом підписалися тисячу сто чоловік. Листа передали комендантові. Кожного дня хлопці по черзі ходили до канцелярії, справлятися, чи нема відповіді.

Петро вже другий тиждень не брав до рук гітари. Ходив сумний, зажурений. Андрій знав: коли ще день-другий не буде відповіді, Петро нап'ється і тоді почне бешкетувати, наробить дурниць. Минулого разу побив коменданта блока, а потім два тижні відсидів у карцері. Андрієві шкода було дивитися на друга. Туга їла Петра поїдом.

— Заграй, Петре, — Андрій сів на койку до Савинова.

— Не хочеться, — відповів той, дивлячись повз нього засмученими очима.

— Ти знаєш, я теж колись пробував, — сказав Андрій, знімаючи з стіни гітару, — але, мабуть, як хисту нема, то краще й не братися.