Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Андрій канавою дістався до вулиці і кинувся бігти до Остбангофа. Кварталів за два зупинився, щоб перевести подих. На розі Фріденштрасе стояв таксофон. «Ну, пане Венцель, для вас не пошкодую останнього пфеніга». Зайшов до будки і вкинув монету до автомата. З трубки почувся голос телефоністки.

— Мілітарі поліс, май дір.

Ці слова він уже знав добре.

Черговий офіцер МР подякував за повідомлення. Андрій повісив трубку. Проте йти до табору не поспішав. Якийсь мстивий біс вселився в нього. Закортіло подивитись, що з того буде. Не поспішаючи почимчикував назад до товарної. Скоро по переду замаячила чиясь постать. Сховався в тінь будинку і причаївся. Хтось ішов серединою вулиці, дзвінко стукаючи об брук каблуками. «Дівчина, чи що?» Придивився. І справді — дівчина. Боязко озираючись, вона простувала вулицею. Від Остбангофа почувся гуркіт маниш. Джипи мчали на шаленій швидкості. Дівчина ледве встигла відскочити вбік, як вони один по одному пролетіли до товарної. За ними поспішав фургон. Біля таксофона він зупинився. З кузова почали вискакувати поліцаї у білих касках МР. Не зупиняючись, групами розбігалися у завулки. Двоє з червоними ліхтарями на грудях, стискаючи в руках куці автомати, стали на дорозі.

Дівчина кинулась до будинку. Андрій відступив крок до дверей. А коли вона пробігала повз нього, схопив за руку і потяг у під'їзд. Вона скрикнула від несподіванки, але Андрій вчасно затулив їй рота і причинив за собою двері. На сходах було темно. Хлопець майже виніс її на другий поверх.

— Благаю вас, не кричіть. Я не зроблю вам нічого поганого, — умовляв він дівчину. — Зрозумійте, почують — обом нам буде несолодко.

Андрій відпустив її. Вона не кричала. Одскочила в куток, завмерла. Тільки очі, великі, чорні, блищали страхом. Андрій визирнув на вулицю. Поліцаї стояли, широко розставивши ноги, немов камінні. А від товарної вже чулася стрілянина.

— Вони шукають вас? — несподівано запитала дівчина.

— Ні, — якось непевно відповів Андрій.

— Не бійтесь. Я не видам…

— Я не боюсь.

— Слухайте. Я цей будинок знаю. Треба піднятись на горище. Там є пожежна драбина, що веде в двір. Розумієте?..

— Дякую. На жаль, зараз звідси не вискочиш — поліція оточила весь квартал.

Хвилин за п'ятнадцять, коли все стихло, вони вийшли на Фріденштрасе. Дівчина зупинилась на розі, простягла руку, прощаючись.

— Вам куди? — запитав Андрій, стискаючи її холодні пальці.

— Я майже вдома.

— Проведу вас, не заперечуєте?

— Дякую, — промовила ніяковіючи.

Він зрозумів — згодна, йшли мовчки. Дивилися під ноги, слідкуючи, як пропадають, і знову з'являються тіні від їх постатей. На Фріденштрасе ліхтарі висіли негусто. Андрій крадькома позирав на дівчину. Благенький плащик грів погано, як вона не куталась у нього. Під пахвою пакунок, акуратно загорнутий в газету і перев'язаний хусткою. Обличчя стомлене. Ця була зовсім не схожа на тих, що тиняються панелями центральної частини міста. І одягнена скромно. «Мабуть, з роботи повертається», — подумав Андрій. І раптом спитав:

— Як вас звати?

— Марта. А вас?

— Андрій.

Вона глянула на нього і всміхнулася.

— Чого вам смішно?

— Так, я вже не раз чула це ім'я.

— Від кого?

— Від батька…

— А-а… Я думав…

— Що?

— Може, хлопець у вас був.