Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви можете вказати, де саме? — в його голосі прозвучала підозра.

Хорст засміявся.

— О, якби я знав, сер. На жаль, той привид не з роду Торнау.

Геро поморщився. Мого пройняла злість. Цей хлопчисько відверто кепкує з нього.

— Я не маю настрою жартувати. Справа серйозніша, ніж вам здається, — промовив він крижаним тоном.

Але Хорст навмисне не помічав його роздратування.

— Наскільки мені відомо, привиди не стріляють з гвинтівок, вони обходяться старими «гуманними» засобами.

— Що ви пропонуєте?

— Іти спати, — Хорст позіхнув у кулак.

Шульце ледве стримав себе. Нахабство цього молодика не мало меж, і нічого не вдієш. Самі зробили нащадком роду Торнау.

— Вибач, Геро, — промовила Пат, — мені здається, тут можна запропонувати тільки одне.

— Що саме? — Шульце зціпив зуби. «Не вистачало ще її порад». Але промовчав — Пат була фавориткою Керка.

— Спіймайте того, хто стріляє, і він покаже, де тайник.

— От бачите, що таке жіночий розум, — посміхнувся Хорст. — Раз, два, і готово. Не хвилюйтесь, Шульце, не мине тижня, як ви почепите собі у петлицю орден, а я вип'ю за ваше здоров'я. До речі, невже в моєму родовому замку немає винного погреба? — звернувся він до Вернера, що все ще стояв у запобігливій позі біля Шульце. — Будь ласка, розпорядіться. Я не хочу, щоб мої предки червоніли за мене. Гостинність завжди була спадковою рисою всіх Торнау.

— Стіл накрито в сусідній кімнаті, сер.

— Панове, — Хорст підвівся, — прошу до столу!

— Одну хвилиночку.

Шульце розумів, що безглуздо сердитись, але стриматись не міг. Він сперся на стіл кулаками і теж підвівся.

— Перш ніж містер Торнау почастує нас винами із своїх «родових» підвалів, я прошу зважити, що ми прибули сюди, щоб знайти тайник гестапо. Вдосвіта ми вирушаємо на Траупзее.

— Ловити припили. Забавна історія, Хорст ляснув по пузатому глобусу. Бронзова куля обізвалась глухим дзвоном.

Ранок настав тихий. Промите дощем небо ясніло блакиттю. Федір підвівся раніше за інших. Одягнувся і вийшов у сад покурити. Не спалося — почував себе зле. Цілу ніч не давала спокою думка: «Як вирватись із цього чорного лабіринта американської розвідки? Де шукати дорогу, що виведе із хащів облуди до правди і світлих днів? Не може того бути, щоб не трапилось нагоди розірвати тенета містера Керка. Треба чекати, затаїтись, приспати їхню пильність, прикинутись слухняним, нехай думають, що скоряюся долі, а потім…» Твердо знав лише одне — всі сили, які ще залишились в ньому, віддасть на те, щоб повернутися додому.

Ранкова прохолода не освіжала. Ні духмяні пахощі лип, ні густий терпкуватий аромат хвої, ні тонкий запах трав — ніщо не полегшувало серця.

Невеликий, розташований на штучній терасі парк підпирала повита плющем кам'яна стіна. Під нею лежав вимощений квадратними плитами двір. А далі, немов по східцях, спускалися до гірського потоку довгасті приземкуваті будівлі. Вся територія замка обнесена високим муром, за яким чорно-зеленою стіною вставав віковий незайманий ліс. Праворуч над замком нависали круті рудуваті скелі. Над ними збиралися клапті білого туману, що повагом піднімався з долини. Ліворуч, ген по долині, лежав оповитий вранішньою сутінню ще сонний Зальцкаммергут.

Крайніченко дивився на гори, що синіли за містечком. Шукав там гостру скелю, на якій була могила кубанця. Та, мабуть, вона ховалася десь за вершинами гір, бо він не знаходив її. Дивно, але це трохи заспокоїло. Федір вийняв сигарету, припалив і глибоко затягнувся. Потім сів на вологий камінь на краю стіни. Внизу, гупаючи кованими черевиками, пройшов караул. Мінялись вартові на вежах замка. «Кого вони тут стережуть? Тих рицарів на портретах чи, може, тевтонський дух, щоб, бува, не розвіявся? А може, мене?» Гіркота залила душу. Похилив голову, зітхнув важко. На екрані пам'яті сплило обличчя дружини: мов жива, в очах невисловлене питання, на вустах сумна усмішка. Вона ніби хотіла спитати і не могла — розуміла все… Так вона дивилась на нього у той літній ранок сорок першого, коли ішов на фронт. Павлик підбіг, простягнув рученята…

Різкий, самовдоволений сміх долетів від замка, і видіння враз розпалося. Гіркота, біль, туга стисли серце розпеченим обручем. То сміялася Патріція. Він пізнав її одразу. Ще не чув у її голосі таких соковитих, вдоволених, переможних інтонацій.

— Вчора я був зовсім п'яний, коли не розгледів такої чарівної жінки, — голос хрипкий, несвіжий з похмілля.

Пат знову розсипала самовдоволений сміх. Він покотився між деревами парку і зірвався з стіни на нижній двір. Солдати і караульний начальник позадирали голови. Сонні обличчя прояснилися, ожили. Пат підбігла і нерішуче зупинилася у Федора за спиною, ніби згадала щось. Він не оглядався.

— Доброго ранку, Тед.

Крайніченко кивнув головою.

— Торнау, ідіть сюди. Погляньте, який пейзаж. Швейцарія! — У Пат був чудовий настрій.