Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А куди ж дівся Манфред?

Вони стояли на Орлеансплаці, біля пошти. Хвилин десять тому прийшов нюрнбергський експрес. Від Остбангофа на площу висипали пасажири, розтікалися тротуарами, сідали в таксі, юрмилися біля автобусної зупинки.

— Я знаю, ти ненавидиш мене, але я більше не можу. Ми кинули Манфреда пораненого і втекли… Втекли, як жалюгідні боягузи, рятуючи свою шкуру. Зрозумій мене, Ютт, я був у такому стані. Померла Раймонда… Я не тямив, що робив…

Вона глянула на нього так, ніби вперше побачила.

— Не верзи дурниць, ти п'яний.

— Я сказав правду, Ютті. Думка, що я покинув товариша на вірну смерть, переслідує мене, не дає спокою. Манфред був мені другом.

— Не говори про Манфреда, як про покійника. Він живий.

— Живий? — Хорст схопив її за руку. — Звідки ти знаєш?

— Він надіслав листа…

Довгий гудок паровоза заглушив її слова, вдарив у мозок болючою згадкою. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь…» Вона біжить платформою заплакана, проштовхується між жінок, дітей, стариків. Тікає, ховається в ніч червоний вогник на останньому вагоні. Болем лягає у душу стукіт коліс солдатського ешелону, а довгий тужливий гудок тупо б'є в серце. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь…»

Не стерлося, не забулося — стоїть перед очима, ніби те відбувалося вчора. Хорст кинув Манфреда пораненого…. «Треба ненавидіти, а я не можу. Чому? Мабуть, тому, що Хорст сам нещасний, заплутався, блукає, як у темряві. І ніхто не подасть йому руки, не виведе з мороку. Як він сказав про мене: кинули в юнррівську каламуть і чекають, поки хтось на гачок підчепить.:. Правильно сказав. Нікому я не потрібна, ні батькові, ні матері. Ненавидіти… Кого мені ненавидіти? Якби не те болюче і радісне почуття до Манфреда, втратила б віру, пустилася б берега і, мабуть, пила б, як Хорст. І тоді, напевне, ненавиділа б усіх».

— Ходімо, Хорсті, я посаджу тебе на лаву. Посидиш у сквері, поки приїде твоя…

— Ти хочеш піти? Розумію. Тобі гидко зі мною. Ненавидиш?

— Не знаю. Скоріше зневажаю.

Він похнюпився і ступив невірною ногою за панель, як у прірву. Ютта підтримала його, повела через вулицю. На протилежному боці Хорст раптом зупинився, неначе перед ним виросла невидима стіна. Очі проясніли тривогою. Нараз стали тверезими, зляканими. Вп'ялися в сліпого солдата, закам'яніли. Солдат стояв на краю панелі. Старенький сіро-зелений мундир, перехоплений на плечах тугими шлейками ранця. В руках костур, невеличкий захисного кольору мішок. Обличчя спотворене синюватими, ще свіжими рубцями шрамів, на очах темні окуляри. З-під пілотки вибивається йоржик коротко підстриженого сивого волосся. Розсічене шрамом підборіддя задерлося вгору, ніби солдат з насолодою нюхає повітря. Костур у правій руці легенько постукує об панель. Усе те Ютта схопила одним поглядом і відразу одвернула очі. З дитинства не переносила калік, не могла дивитись, як на свіжу кров.

Нетерплячий сигнал автобуса, що саме підходив до зупинки, виштовхнув їх на панель.

— Ходімо, — Ютта шарпнула Хорста за лікоть.

— Зараз, Ютт, зараз… — не опускаючи очей з солдата, Хорст потягнув її до зупинки! Ютта бачила, як стара жінка допомогла сліпому подолати східці, якась дівчина звільнила місце біля вікна. Солдат сів, поклав на коліна мішок, сперся руками на костур. Невеселі думки прорізали зморшками чоло. В цю мить щось знайоме майнуло в пам'яті Ютти і одізвалося в серці болем… Дівчина відсахнулась, ніби стала на колючку. «Ні!» — затріпотіла, підкотилась до горла гарячим клубком тривога.

— Ходімо, Ютт, я, здається, помилився, — сказав. Хорст, помітивши її хвилювання, але сам не рушив з місця.

Дівчина не чула його слів. Стояла напружена, бриніла вся страхом., Автобус рушив, наддав газу, дихнув, їм в обличчя теплим бензиновим димом, і нараз все зникло, неначе видіння, страшний сон.

— Буває. Чого не приверзеться з п'яних очей.

Очі в Хорста тверезі. Ютта це знала напевне і чомусь боялася поглянути в них, щоб не прочитати там страшну, жорстоку своєю правдою відповідь. Відчувала серцем, усім єством своїм чула близьку біду. Ось вона шугнула повз дівчину, обгорнула тривогою, пройняла мукою, важким передчуттям. Ютта не йняла віри, гнала від себе думки, а вони вперто карбували в свідомості і деталь за деталлю воскрешали образ сліпого солдата.

Хорст і Ютта пішли навколо скверу, що зеленою підковою лежав на Орлеансплаці, мовчазні, замкнуті, чужі. Біля під'їзду «Сен-Готарду» вже стояла машина Хорста. З вікна виглядали фарбовані кучері його подруги.

— Їдьмо з нами, Ютт, Я познайомлю тебе з хорошими хлопцями. Розважишся трохи, потанцюєш. Компанія весела, їдьмо.

— Ні. У мене справи.

— Облиш ти їх. Справ багато, а життя одне, і молодість така коротка.

— … що не варто топтати її у багно, заливати горілкою.

— Справедливі слова, але що ти можеш запропонувати цікавішого?

— Не знаю. Ти йди, на тебе чекають.

— Давай підійму. Куди тобі?