Поруч солодко хропе Хорст. «Йому добре, — думає про нього Пат, напнися, наговорив дурниць і спить, посвистуючи носом. Кумедний хлопчик, але досить симпатичний. Вії довгі, як у дівчини. Коли б не завдання Керка приділяти всю увагу цьому майорові, можна було б побавитись — здається, грошовитий німчик».
— Спите? — запитує Геро.
Вона оглядається і бачить його світлі совині очі. Дивно, в них ніби зовсім немає зіниць.
— Ви до мене? — Патріція знову дивиться за вітрове скло.
— Ні, цікавлюсь, чи не заснув майор….
— Я не сплю, — відповідає Крайніченко.
— Ви знаєте що-небудь про операцію «Бернгард»?
— Звідки мені знати. В Дахау про це не розповідали.
— Думаю, вам цікаво буде послухати. Її план виник у голові обергрупенфюрера СС Гейдріха. Це одна з найталановитіших диверсій, яку будь-коли проводило гестапо. Протягом 1943–1944 років через німецьку агентуру і резидентів в Італії, Швейцарії, Туреччині та в багатьох інших країнах гестапо випустило на міжнародний ринок 350 мільйонів фальшивих фунтів стерлінгів. На них скуповували золото, платину, дорогоцінні камені, які згодом знову було продано вже за справжню валюту. В касу гестапо потекли фунти. Ловко, правда ж? Фінансові королі забили тривогу. А німецька розвідка не дрімала. Поповзли чутки про фальшиві гроші. Віра в твердість англійського фунта різко похитнулася. Уявляю, що робилося в той час на Уолл-стріті. Як раділи біржові маклери. Спроби перетнути фальшивим грошам шлях на міжнародний ринок не мали успіху. Фальшивки пливли ріками. Скоро до мене надійшли відомості, що через Іспанію пущено на ринок ще 500 мільйонів фунтів стерлінгів, сфабрикованих гестапо. Англії загрожувала фінансова катастрофа. Ні одна фірма в Штатах більше не брала англійської валюти. Всі комерційні діла, в тому числі воєнні поставки, було переведено на долари. Однак спокій панував недовго. Грім ударив несподівано, причому там, де його найменше чекали. Близько мільярда фальшивих доларів проникли на ринки Аргентіни; Бразілії, Перу. Тут уже почало лихоманити і нашу місію в Берні.
— Це дуже цікаво, містер Геверніц, але навіщо ви все це розповідаєте мені?
— Заждіть. Кінець вас зацікавить більше, ніж початок. Настав час, коли союзні армії не залишили Гітлеру ніяких надій. Справа йшла до кінця. І ось тоді гітлерівська верхівка почала посилено шукати згоди з сильними Нового Світу. Але тут їх винахідливість обернулася проти них. Фінансові тузи не хотіли слухати ніяких розмов про спілкування, поки німецька розвідка не припинить диверсії з фальшивими грішми. Німці відхрещувались од неї, намагалися перекласти вину на якісь неіснуючі міжнародні організації авантюристів. Пробували влаштовувати в Німеччині крикливі, щедро розрекламовані процеси нібито над учасниками цих вигаданих організацій, однак все те не допомагало. Я навіть особисто знаю одну з жертв тих часів. Гестапо довело хлопця до божевілля. Правда, в будинку для божевільних він, нарешті, отямився і накивав звідти п'ятами, — Шульце показав на Хорста, що солодко спав.
— Вся гітлерівська верхівка була збіговиськом авантюристів, — промовив Крайніченко. — Фашизм усім своїм існуванням довів це людству.
— Ні, це не зовсім так. Коли б міжнародний трибунал мав у своєму розпорядженні незаперечні докази операції «Бернгард», тоді справа інша. А поки що це тільки слова. Але заждіть, я закінчу свою розповідь, і ви самі переконаєтесь, що можете неабияк прислужитись цій справі.
— Я? Але як саме?
— Почекайте, — Геро Шульце розвернувся на сидінні так, щоб бачити обличчя Крайніченка, і вів далі: — Гестапо дістало наказ припинити операцію «Бернгард». Устаткування берлінського монетного двору було знищено, а залишки уже сфабрикованої фальшивої валюти запаковано у великі алюмінієві ящики, навантажено на машини і вивезено в гори. Місце призначення — альпійська фортеця Гітлера.
Федір зрозумів, до чого хилить фон Шульце але і взнаки не дав, що це його занепокоїло. Байдуже дивився за вітрове скло.
— Машини з ящиками ледве вискочили з оточеного Берліна. Колону вів штандартенфюрер СС, шеф Мюнхенського гестапо барон фон Дітц. Колона прибула в Зальцкаммергут. Проте, що робити з ящиками далі, барон не знав. Тоді на свій страх фон Діти повів машини в гори. На цьому сліди операції «Бернгард» губляться. Тепер ви маєте уявлення про мету нашої подорожі і розумієте, що від нас буде залежати, чи дізнається світ про фінансову авантюру гестапівських фальшивомонетчиків.
— На жаль, нічого нового додати не можу. Я нічого не крив від вас і не крию. Все, що мені було відомо, я сказав на першому ж допиті.
— Не поспішайте. Приїдемо на місце, може, щось згадається… Пам'ять інколи треба підстьобнути, як норовисту кобилу.
— Можливо, ви маєте рацію, — стиха промовив Крайніченко. Збурена словами Шульце, його пам'ять справді все чіткіше малювала минулі події.
Туристяк. Полонений гестапівець. Постріл, що зненацька пролунав з чорного лісу. «Скажена собака!» — це стосувалося того, хто стріляв у вікно. Крайніченко нахиляється над Кьонігом. З рота слідчого бухає пухирями кров, а очі палають такою дикою ненавистю, що, здається, спопелили б убивцю. «Я скажу вам… Ця операція називалася «Бернгард». Там, у ящиках, картотека закордонної агентури… і найсекретніші досьє гестапо… Ферфлюхтер гунд! Убийте його! Це барон Дітц! Убийте!» Рука здіймається і, скарлючена, безсило падає. Гестапівець мертвий… Його прохання було виконано, але зробив це хтось інший.
Попереду замаячили якісь вогні. Дорога вискочила з-за скелі і почала спускатися в долину до Зальцкаммергута. Містечко лежало трохи нижче дороги в сивій шапці заграви від електричних вогнів. Над ним висіла чорна глиба ночі. Федір подумав, що там, угорі, серед клубистих мокрих туманів, височить стрімка скеля. На ній могила Ярового. Думки вже кружляли над тою скелею і не хотіли спускатися в долину: «Друже мій Петре, друже єдиний… Коли б ти знав, як мені важко: і підлості не вчинив, і честі не маю. Хто повірить мені? Досить натякнути, що ось уже три місяці живу на хлібах американської розвідки, сам містер Керк величає мене своїм гостем… Скажи мені, друже, чи повірив би ти? Знаю, ти вірив мені, я живу твоїм життям, Петре, та краще б та німецька куля знайшла тоді моє серце, ніж маю отак поневірятися, отак мучитись страшною мукою безвихіддя. Пам'ятаєш, ми зустрілись з тобою в Дахау? Я винуватий перед тобою, Петре. Утаїв від тебе свою біду. Ти заїкнувся про недовір'я там, на Великій землі, до тих, хто попав у полон, хто гибів по німецьких таборах, мучився, виборюючи свою честь, свою совість, право дивитися людям у очі. Падлюки недовго сиділи по таборах. Вони пішли у власівці, бандерівці, поліцаї. Мине час, і люди зрозуміють це. Але, мабуть, ніколи і ніхто не зможе зрозуміти мене, повірити мені. Хай буде проклятий той, хто безневинно згноїв мого батька, хто поклав і на мене тавро потенційного злочинця, зрадника, хто роками виховував у нас недовіру до самих себе. А хіба я один такий? Скільки людей опинились у діпістських тенетах. Тих людей, що пройшли крізь пекло фашистської каторги. Хіба всі вони винні? Хіба всі вони шукали тої долі вигнанців? Ні, не шукали і не просили. Непрошена, гірка спіткала їх доля».
Машина проскочила Зальцкаммергут.
— Гальмуй, — Геро торкнув Пат за плече. — Далі я поведу сам.
Заскреготали гальма. Фон Шульце помінявся з Патріцією місцями. Вона вскочила в машину, скроплена дощем. Чорне волосся мокрими пасмами поприлипало до лоба. Всміхалася, витирала долонями щоки, горнулася до Крайніченка і шепотіла:
— Обійми мене, Тед, холодно…
Федір відчув, як під блузкою здригнулося м'яке податливе тіло і завмерло, затаїлося, принишкло, ніби Пат хотіла зробити несподіваний стрибок. Він одсахнувся.
«Вони чекають, поки ти впадеш», — стрілою пройняла мозок думка. А Патріція ніжно тулилася скронею до його щоки і підступно шепотіла:
— Тед, я знаю, ти не віриш мені, але я щиро… Всім серцем…
Просилася в душу, молила пустити, пригріти, приголубити.