Він чув її гаряче дихання. Воно вогнем обпікало йому щоку. А думка, настирна, пекуча, рвала серце, в'язала тугими вузлами жовна під шкірою щік: «Хочуть обплутати, втопити в багні. Не діждете».
— Здається, приїхали, — мовив фон Шульце, натискаючи педаль гальма. Жовті снопи фар вихопили з темряви мокрі бруси кованої залізом брами. Шульце штовхнув ліктем свого сусіда. Той замурмотів у сні, мов ситий кіт.
З темряви виринула постать у мокрому дощовику, нахилилася над вікном. Шульце опустив скло, показав перепустку. Вартовий зник, не зронивши жодного слова. За мить брама розвела щелепи і проковтнула машину разом з пасажирами.
На них, виявляється, чекали. Маленький непримітний чоловічок з сірим землистим лицем зустрів їх на порозі головного під'їзду і, низько вклонившись, повів через великий зал до сходів на галерею. Середньовічне оздоблення залу скидалося на театральні декорації. Важкі дубові стільці з прорізаними на спинках трефами юрмилися круг масивного, приземкуватого стола. Вздовж стін сумували мовчазні рицарі, стискаючи залізними руками заржавілі алебарди, важкі дворучні мечі і сокири. На стінах висіли запорошені портрети пихатих тевтонців у блискучих латах з чорними хрестами на білих, довгих аж до п'ят плащах, а також похмурих стариків у камзолах, в серпанкових жабо, з гострими борідками, з буклями напудрених перук, з крижаним холодом у примружених очах. Низка кайзерівських і гітлерівських генералів визирала з важких дубових рам, мов з віконниць історії. Це було родове гніздо. Тут народжувались, виховувалися, звідси йшли в світ цілі покоління тевтонських вояків. Ішли з мечем. Войовничий дух просяк навіть стіни в цьому старовинному замку, принаймні так здалося Крайніченкові, коли він зайшов до залу.
Дубові сходи рипіли, ніби скрикували різкими голосами.
На галереї зупинилися перед важкими дверима, обабіч яких теж стояли пустотілі рицарі. Шолом одного з них якийсь штукар прикрасив каскою з буквами «МР»— «мілітарі поліс». У забралі стирчав недокурок сигарети. Геро фон Шульце Геверніц кинув на чоловічка недобрий погляд.
— Що це за блюзнірство, Вернер? Ви знаєте, що замок наложить фон Торнау, і ми тут тільки гості.
— Вибачте, сер. Це хтось із охоронної роти. Біда з цими хлопцями, понапиваються і таке виробляють… Якось один натяг на себе лати, а тут майор, він як чкурне коридором! На смерть перелякав старого. Три дні одпоював віскі з томатним соком…
— Зніміть зараз же, — обірвав його Шульце. — Рекомендую. Хазяїн замка фон Торнау, — показав очима на Хорста.
— Дуже приємно. Ви вже вибачте, сер… — чоловічок розгубився вкрай.
— Нічого, нічого, — Хорст панібратськи поплескав Вернера по плечу, — мені навіть подобається. — Він зсунув каску рицареві набакир і, одступивши крок назад, примружив око. — Що ж, цілком годиться… Тевтонський дух під протекторатом американської військової поліції.
Пат розсміялася, але, спіймавши колючий погляд Геро, замовкла. Шульце штовхнув двері.
— Прошу!
Кімната, до якої вони зайшли, колись правила за бібліотеку. Вздовж стін височіли дубові шафи, забиті товстими шкіряними фоліантами. Неширокий дерев'яний балкон простягнувся на рівні другого поверху. Готичні загострені вікна виходили в парк. Звідти долітала монотонна тужлива пісня дощу. Дубовий стіл тулився до вікон, загороджений, мов частоколом, гостроверхими стільцями. На краю стола великий старовинний глобус лежав на бронзовій підставці у формі трьох слонів з задертими догори хоботами.
— Скажіть, Вернер, а привиди тут є? — жартував Хорст. — Знаєте, мені дуже хочеться зустрітися з кимось із моїх предків. Погомоніти про те, про се. Чи не доводилось вам бачити кого-небудь з них?
— Не зустрічав. Тут, мабуть, немає, а от у горах привиди почали з'являтися, — Вернер зігнувся в поклоні і жестом запросив їх до стола.
— Де саме? — зацікавився фон Шульце, відсуваючи важкий стілець.
— У старому туристяку, на березі Траунзес.
— Цікаво.
Вернер піймав погляд фон Шульце і показав очима на інших, запитуючи, чи слід при них говорити.
— Їм теж буде цікаво. — Шульце витягнув руки, поклав долоні на стіл.
— Поки що це тільки чутки, сер. Кажуть, що наприкінці війни десь тут у горах гестапо заховало великі скарби. Хтось бачив, як за перевал пройшла ціла валка вантажних машин під посиленою охороною. А оце недавно поповзла чутка, що біля озера Траупзее бачили ті машини і цілу купу кісток. Тут показилися, збожеволіли на тих скарбах. День і ніч шукають. Облазили всі гори, ущелини, печери. Як і слід було чекати, ніхто нічого не знайшов. Пристрасті вже почали затухати. І раптом — це було з місяць тому — зірвався зі скелі місцевий аптекар Гальтер. Упав на каміння. Ну, чого не буває в горах: могла обірватись вірьовка, міг оступитись. Але днів за десять після того випадку на березі Траупзее знайшли мертвим кухаря Вюрцмаєра.
— Можливо, теж нещасний випадок, — зауважила Пат.
— Так думали і в Зальцкаммергуті, аж поки Бренер не витяг у нього з грудей кулю. Після випадку з кухарем трапилась пригода з колишнім поліцай-комісаром Хогеном. Три дні тому його знайшли мертвим. Задушений шворкою, він лежав на березі Траупзее.
— Це вже якась фатальна закономірність, — промовив фон Шульце.
— Після цього всі вирішили, що скарби заховано саме там, на березі чи, може, і в самому озері. Коли хтось оберігає це місце, значить…
— Значить, скарб в районі Траупзее, — фон Шульце не ховав збудження. Після тих слів Вернера операція, яку йому доручив провести Керк, здалась йому не дуже складною. Факти самі просилися до рук.
— Певен, що це не так, — заперечив Хорст.
— Чому? — Шульце ледь помітно подався вперед.
— Мені здається, той привид не такий дурний. Він навмисне відвертає увагу від тайника. Сидить собі на березі озера і стріляє шукачів, мов диких качок, а той, як ви кажете, скарб спокійнісінько лежить в іншому місці. Геро фон Шульце пильно поглянув на Хорста.