Щербатим місяцем, яким косач,
Немов серпом, позиченим від долі,
Дощенту вижинає все на полі.
Ми знов, як за непам'ятних часів,
Шаленим вихором у дебрі гнані,
Знов чули дикі крики лебедів,
І знов шукали ми Тьмуторокані,
І знову, смагу плещучи з рогів,
Дощі нам сипалися полум'яні.
Тигрицею, яку печуть тавром,
Ревла земля під кінським копитом.
Хтось невидимий в полі важко гупав
І, знову душу віючи від тіл,
Шрапнеллю грімко брук щербатий хрупав,
Де круки з шелестом веселих крил
Робили гнізда в падлі кінських трупів
І плетиво тягли блакитних жил.
І танцювала на вістрях багнетів
Смерть, мов Кармен, під ляскіт кастаньєтів.
Клубки багряних літ, повиті в чад,
Жмути кривавих днів, мов пишні грона,
Які зросли під вибухи гранат,
Я б міг вам кидати... "Во врем'я оно, -
Літопис би сказав, - бисть мор і глад",
І кожний рік з незримого амвону
В лице шпурляв би вам чавунний грім,
Який вам гув би рокотом глухим.
О, ми, як ліс, на спогади багаті,
Як діамантами Садко-купець!
Але поему нам пора кінчати.