І сповивали у багрець державний,
І з берега далекої ріки
Вже не долине голос Ярославни
В сувору сутінь темрявих лісів,
Плекаючи на крилах вітру спів.
Там дмухачі всесвітньої пожежі
Вбивають день по дню, немов кілок,
В шляхетний мозок, що розсунув межі,
З людських, цементом зліплених, кісток
Там добудовують гігантську вежу.
Отак, усіх втягаючи в танок,
Копичачи на купу спини, груди,
Вмуровують палац для щастя люду.
Загравши той мотив, що всім набрид,
Туди прийдуть з усього світу ланці...
Цвіль нечисті, що виригнув Мадрид.
Займуть почесне місце мексиканці.
Нехай москаль, іспанець, негр і жид
Там обіймуться у братерськім танці...
Хай там, до стін прибивши свій портрет,
Лишаться Маркс і Сталін tete a tete[3].
Нам прорубали в Азію віконце.
Сам комісар казав: "Тут ліс проблем.
Над лісом тим ніяк не сходить сонце.
Та швидко ми гордієвим мечем
За прикладом великим македонця
Цей дамоклинський вузол розсічем".
Але з проблем грізні ростуть дилеми.
Зблукавшись, ми не знаємо вже, де ми.
Ось куркулям проклятим шах і мат,