Так дружньою рукою хижий друг
Із нас вичавлює поволі дух.
Тож не страшні нам вороги одверті,
А ті, що з рідним словом на вустах,
Ідуть до нас, щоб душу нам роздерти,
І сіють терни розбрату в серцях.
Та тільки доля гірша ще від смерті
Спобігне тих, які згубили шлях...
Хвалю я ворога, що, забороло
Піднявши, ставить чоло проти чола.
Частина IV
О, слава тим, які не піддались
Солодкій гри вабливої сопілки,
Які, - як гордий Ганнібал колись, -
З смертельним ворогом не склали спілки,
Кого тропа вела у гірню вись,
Хто не узяв в дарунок пух і грілки,
А в тундру, тайболу й тайгу поніс
Пшеничний шум і шелести беріз.
Нехай же їм за арештантським чаєм
У холоді бараків та в'язниць
Вони зростуть високим рідним гаєм
Над тишею незчерпаних криниць!
Нехай і ми в їх спогадах замаєм,
Як випадкові виблиски зірниць,
Щоб був їм дикий простір Усевлону
Гостинніший за те родинне лоно...
Там спогад тихим порухом руки
На очі зводить їм той сон прадавній,
Що колисали мрійливо віки