Ідуть роботарі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звісно, я маю деякі химерії, — гірко відгукнувся Тім. — На превеликий жаль, я не така витримана людина, як…

Він побачив, як суворо поглянули в його бік зеленуваті очі Мадлени, немов чекаючи: а що він скаже далі, цей нечемний відвідувач?..

Тім зітхнув.

— Проте, це інша справа. Мені треба було роздивитись, Мадлено, як працюють роботарі. Ви ж пам’ятаєте, що відповів мені Бірз, коли я гукнув вас в автомобілі?

Мадлена промовчала.

— Отже, за допомогою двох добрих хлопців, двох робітників, що непогано знають усякі входи та виходи з заводу, я пройшов у двір без дозволу полісменів. Побачив те, що мені треба було. Уже повертався назад, коли полісмени мене помітили. Звичайно, вони не хотіли відпускати мене самого, а запропонували мені своє товариство — хоч до зустрічі з їхнім сержантом. Але я вважав, що їхнє товариство для мене зайва честь. Довелося показати полісменам деякі зразки доброго боксу, щоб вони не зчинили галасу і не вжили зброї. Мені пощастило, все закінчилось добре, якщо не зважати на синець та пошматований піджак. Ще раз пробачте, але я не мав іншого способу втекти. А в вас мене ніхто не шукатиме — бо кому спаде на думку, що бунтівник сидить у квартирі шановної пані, яка приїздила до заводу з самим паном Томасом Бірзом.

— Киньте жарти, Тім! — гнівно відповіла Мадлена… — Для чого говорити зайве?

Тім раптово спалахнув.

— А для того, Мадлено, що мені соромно за вас. Я не пізнаю тієї Мадлени, що приятелювала зі мною в Джерсеї. Безперечно, ви можете відповісти мені, що не хочете слухати такі речі. Можете сказати, що я взагалі занадто багато собі дозволяю. Особливо після позавчорашнього візиту до вас Бірза…

— Що ви хочете сказати? — гнівно поглянула на нього Мадлена.

— Нічого, Мадлено, нічого, я можу лише відзначити ваше щире захоплення залізними потворами, що несуть голодування та важкі злидні тисячам і десяткам тисяч робітників.

Тім говорив із запалом, бо відчував, що ставить на карту все, що має. Або виграє, або остаточно програє; все одно, іншого виходу нема.

Мадлена сіла в крісло, нервово крутячи рукавички.

— Даремна іронія, даремна запальність, Тім. Я просто тверезо ставлюся до речей, — відповіла вона, намагаючись зберігати спокій. — Не треба бучних слів про злидні та голодування. Ви згущуєте фарби за звичкою журналіста. Робітників ніхто не примушував страйкувати. Хіба не правда? І якщо страйковий комітет програв свою гру — в тому винний він сам.

Тім не витримав. Він рвучко схопився з крісла, куди сів було перед тим, і, бігаючи по кімнаті, заговорив, забувши про чемність, про своє ставлення до Мадлени.

— Не програв гри комітет, ні! Я не вживаю бучних слів, не згущую фарб! То ви навмисне заплющуєте собі очі і не хочете бачити дійсності. Добре, припустімо на хвилинку, що страйк зірвано, що робітники повинні згодитись на всі вимоги компанії Говерса. Що буде тоді? А, то я за вашими словами згущую фарби? Та ви бачили, Мадлено, що робиться вже тепер серед робітництва? Чи бачили ви, як голодують діти? Чи бачили ви, як мати відмовляє собі та батькові в шматочку хліба, щоб зберегти його для дитини?.. Люди, що працюють по дванадцять годин на добу, на вашу думку, не мають права вимагати людських умов життя?..

Він на мить спинився, жадібно хапаючи ротом повітря. Мадлена дивилась на цього широко розкритими очима. Тім знов гаряче заговорив:

— Я розумію, що такий, як Бірз, відверто плює на робітництво. Зрозуміло. Адже він завжди був такий, він не даремно продав свій хист Говерсові. Але ви, Мадлено! Я не знаходжу слів, щоб висловити своє обурення. Погляньте в майбутнє: гаразд, хай роботарі перемогли. Говерс диктує робітникам свої умови. Їм не залишається нічого більше, як покірливо згодитись на них. Кінець страйкам, бо Говерс завжди має в резерві армію залізних штрейкбрехерів. І навіки злидні, навіки напружена праця, так?.. Мадлено, — голос Тіма став несподівано м’яким, теплим. — Мадлено, згадайте на хвилинку про вашу власну родину. Ваш батько — робітник, Мадлено. Що чекає вашого брата? Вашу сестру? А скільки таких батьків та сестер є на світі? Ви забули про це? Хто знає, може, саме тепер ваш старий батько обмірковує, чи не взяти йому участь у страйку, щоб врятувати для родини ті кілька доларів на місяць, які відбирає в нього фабрикант, зменшуючи зарплату. Він обмірковує, він, нарешті, вирішає взяти участь у страйку, боротися, не зважаючи на голодування… бо не знає він ще нічого про роботарів, не знає, що його дочка пильно допомагає Бірзові душити робітників руками бездушних потвор.

— Я не допомагаю, — слабо відгукнулась Мадлена.

— Ну, так гаряче співчуваєте, принаймні. Як же, — велике здобуття техніки, нова ера капіталізму! Так же, Мадлено?

Мадлена мовчала. У мозку її стукотіли слова Бірза: «Залізною рукою роботарів ми схопимо за горлянку всіх тих, хто насмілиться протистояти нашій волі…» І ось слова Тіма про її батька, про її сестру, брата, що носить червоний галстук… Тім помітив її вагання.

— Дозвольте, Мадлено, говорити з вами одверто. Може, це буде в останній раз.

— Говоріть.

— Страйковий комітет два дні тому доручив мені просити вас допомогти нам боротися проти роботарів. Страйковий комітет доручив мені нагадати вам про те, що ви дочка робітника. Я йшов позавчора ввечері до вас, щоб сказати вам про це, але… — голос Тіма забринів гірко, — але ваші вікна були відчинені. Мимоволі я почув кінець вашої розмови з Бірзом. О, Мадлено, я не хотів підслухувати! Ніколи в житті! Проте, кілька фраз я почув. І, почувши їх, я не пішов вже до вас. Я повернувсь назад, бо мені було надто важко. Ви пам’ятаєте вашу розмову з Бірзом, Мадлено?

— Я нічого не відповіла йому, — тихо промовила Мадлена, немов обороняючись.

— Ви обіцяли йому сказати щось на другий день. Що ви відповіли йому? Ви кохаєте його, так? О, я знаю, він уміє гарно промовляти. Що проти нього той божевільний хлопець, який мріє про комунізм, про перемогу робітників над Говерсом… Так, Мадлено?

— Тім, ви помиляєтесь. Я не кохаю Бірза. Я поважаю його за геніальний винахід. Але щодо кохання… Я просто не могла тоді спокійно говорити, бо мене дуже вразило його оповідання про роботарів.

Мадлена говорила повагом, очевидно, підшукуючи слова. Тім підбіг до неї:

— Це справді так? Це не жарт, ви не хочете обдурити мене?.. Мадлено, я собі не вірю!

Мадлена поглянула на нього і мимоволі усміхнулась: такий був чудний у ту мить Тім. Волосся його розкуйовдилося ще більш, очі сяяли радістю, він увесь палав.