Ідуть роботарі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Здається, Мадлено, місця для сумнівів не залишається. Що ви скажете мені тепер?

— Ви геніальний винахідник, Томас, — тихо відповіла Мадлена.

— І це все?

— Поки що. Ми не закінчили огляду. Я хочу ще подивитися, як ваші роботарі працюватимуть. Можна буде це зробити?

— Завтра я до ваших послуг. Завтра, бо я ставлю, як уже сказав вам, роботарів до верстатів лише завтра.

— Отже, і я відповідатиму вам завтра, — напівіронічно вимовила Мадлена, що вже остаточно опанувала себе.

8. АЛЕ — ВАШ БАТЬКО РОБІТНИК, МАДЛЕНО!

Минув ще один день. Мадлена поверталась додому сама. Томас Бірз залишився на заводі, щоб зустріти другу партію роботарів. Кілька годин пробула Мадлена на заводі і сьогодні, дивлячись на роботу механічних людей біля верстатів. І вона справді побачила непереможну силу Бірзового винаходу.

Мадлена йшла вулицею, поспішаючи; і ввесь час їй увижалися залізні постаті роботарів. Надзвичайне, ніколи не бачене видовище!

Роботарі стояли коло верстатів — і працювали. Чіткими машинними рухами вони піднімали руки, брали якусь деталь, ставили її на місце, перечікували, поки верстат обробить її, — і потім здіймали вже оброблену деталь з верстата і клали її до ящика з готовою продукцією.

Звісно, їм бракувало людської свідомості, Мадлена добре це бачила. Наприклад, іноді роботар клав на верстат деталь боком — бо вона так лежала раніше, її так незручно поклала перед роботарем людина-доглядач. Верстат, звичайно, нівечив деталь, — проте роботар, не помічаючи того, приймав ту деталь і клав укупі з добрими.

— Нічого не поробиш, машина, — пояснив Мадлені Бірз. — Не можна навчити її свідомо ставитись до речей. А втім для нас досить і того, що роботарі пильно виконують нескладні накази.

Мадлена згодилась. Але незабаром вона втомилась. Треба було мати надто міцні нерви, щоб спокійно перебувати серед роботарів. Жахала машинна чіткість їхніх рухів, не було певності, що роботар раптом не повернеться та з такою ж чіткістю не задушить людину своїми могутніми руками.

Чомусь Мадлені згадалося, як вона колись оглядала психіатричну лікарню. Хворі стояли, сиділи, лежали по палатах. Лікар, що показував Мадлені лікарню, щось розповідав їй про хвороби, про методи лікування хворих. Але Мадлена не чула майже нічого. Її вразили дивні погляди хворих.

Вони дивилися не на неї, а кудись далеко-далеко, мов крізь Мадлену. Здавалося, вони не бачили її зовсім, здавалося, вони уважно споглядали щось невідоме за нею, ніби вона була зовсім прозора для їхнього гарячкового погляду.

І невідомо було, чи залишиться хворий наступної хвилини спокійним, чи зробить щось таке, чого ніхто й не чекав від нього… Цілковита невідомість найближчого майбутнього — ось те, що здалося тоді Мадлені найстрашнішим.

І щось подібне до цього відчула Мадлена й тут, біля роботарів. Вона дивувалася і сама: адже — що схожого між хворими психічно людьми і удосконаленими машинами, роботарями?.. Але це було так. Мадлена, трохи вагаючись, сказала про це Томасові Бірзу. Той посміхнувся.

— Дивне, дивне вражіння, Мадлено! Адже з моїми роботарями, навпаки, можна бути певним у кожній наступній хвилині і годині. Вони завжди робитимуть лише те, що я накажу їм через мій передавальник. Розумієте — я! І ніхто інший. Як же могли б вони зробити щось невідоме мені, несподіване для мене, непередбачене мною? Ні, такому не бути. Правда, ти, опудало?

Бірз жартівливо ляснув долонею по спині найближчого від них роботаря. Почувся дивний звук — наче хтось ударив по залізному ящику, де сховано музичні інструменти. Роботар відповів на удар довгою тихою луною — мов звучало щось у нього всередині.

А руки його все так само чітко працювали, беручи, деталь з ящика, підкладаючи її до верстата і знімаючи, коли верстат закінчував обробляти деталь…

Згадуючи про це, Мадлена здригнулася: жахлива річ, коли машина набуває суто людських властивостей та вигляду. І вона здригнулася ще раз: їй учувся голос Бірза що впевнено говорив:

«Залізними руками роботарів ми схопимо за горлянку всіх тих, хто насмілиться протистояти нашій волі. Важкими ногами роботарів ми розтопчемо всіх, хто спробує стати нам на перешкоді!..»

Так, то його слова. Слова жорстокої, впевненої, холодної людини. Справді-бо, чи не розтоптали б роботарі навіть сьогодні кожного, хто спробував би спинити їхню ходу? Мадлені згадалися бліді обличчя робітників, які вона бачила з вікна автомобіля. Чомусь згадався Тім. Чого це він так і не зайшов до неї? Може, не хотів її бачити? Але тоді чому він кинувся вчора вранці до автомобіля?

Заглибившись у думки, Мадлена увійшла до своєї квартири, — і спинилась на порозі своєї робочої кімнати. Назустріч їй з крісла підвелась постать чоловіка. То був Тім — але в якому вигляді?

Обличчя його було подряпане, під правим оком темною плямою вирізнявся синець, один рукав піджака був майже відшматований.

— Що з вами, Тім? — здивовано запитала Мадлена.

— Не лякайтесь, Мадлено, — стиха відповів він. — Маленька неприємність. Невеличка сутичка з полісменами. Бачите, мені конче треба було побувати на заводі, дещо роздивитись. Ну й трапилось… Проте, я забув попросити у вас пробачення за те, що без вашого дозволу вдерся до вашої квартири.

Мадлена махнула рукою.

— Хіба я не звикла до ваших химерій? Розповідайте краще, що сталось і для чого вам треба було побувати на заводі.

Вона підкреслено байдуже зняла жакет і, підійшовши до дзеркала, почала поправляти зачіску.