Мері Поппінс: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не певна, — сказала Мері Поппінс. — Але, мабуть, що так. Він звичайно приходить о цій порі додому.

Ендрю задер голову і щодуху припустив бігти. У Джейн і Майкла очі з дива поробились завбільшки як блюдця.

— Що він сказав? — в один голос запитали діти.

— Просто собі привітався, — промовила Мері Поппінс і так затиснула губи, наче не збиралась більше випустити з них ані словечка.

А Джон з Барбарою все щось лебеділи у візочку.

— Ні, не просто так, — озвався Майкл.

— Не просто! — підхопила Джейн.

— Ну, звичайно, ви ж краще знаєте. Як завжди, — згорда відказала Мері Поппінс.

— Я знаю! Він, мабуть, питався у вас, де хтось живе, — почав був Майкл. — Я знаю…

— Ну, коли ти знаєш, то чого ж морочиш мені голову й розпитуєш? — озвалась Мері Поппінс. — Я тобі не довідник.

— Ох, Майкл є, — вимовила Джейн. — Вона ж нічого ніколи не скаже, якщо ти з нею так говоритимеш. Мері Поппінс, скажіть нам, будь ласка, що вам казав Ендрю!

— Спитай он його! Він знає! Пан Всезнайко! — сказала Мері Поппінс, зневажливо кивнувши головою на Майкла.

— Ох, ні, я не знаю, слово честі, не знаю! Мері Поппінс, ну скажіть!

— Пів на четверту. Час іти на підвечірок, — сказала Мері Поппінс, повернула візок і знов так міцно стулила губи, наче це були не губи, а корабельний люк.

За цілу дорогу додому вона не промовила ані слівця.

Джейн з Майклом трохи відстали.

— Це ти винен! — сказала Джейн. — Тепер ми ніколи не дізнаємось!

— То й не треба! — затявся Майкл і щосили штовхнув свій самокат. — Я й не хочу знати.

Та насправді він страшенно хотів довідатись. І сталось так, що й він, і Джейн, і геть усі у Вуличці дізналися про це ще до підвечірку. ти з Мері Поппінс саме мали перейти Вуличку навпроти свого Будинку, як почули крики біля сусіднього: там робилося щось дивне. Обидві покоївки міс Жайворон бігали, мов несамовиті, по садку, зазираючи під кожний кущ і заглядаючи на кожне дерево, так наче загубили найдорожчий скарб. Там-таки преповажно збавляв час і Робертсон Ей, змітаючи мітлою жорству на доріжці в садку міс Жайворон, ніби сподівався знайти загублений скарб під камінцями.

Сама міс Жайворон метушилася в садку, вимахувала руками й знай кричала:

— Ендрю, Ендрю! Ох, він пропав! Мій любий хлопчик пропав! Треба повідомити поліцію! Я поїду до Прем'єр-Міністра!

— Бідолашна міс Жайворон! — зітхнула Джейн і кинулась через дорогу.

Їй стало страшенно шкода міс Жайворон, що здавалась такою пригніченою.

Але втішив міс Жайворон не хто інший, як Майкл. Уже повернувши до хвіртки Будинку Номер Сімнадцять, він окинув поглядом Вуличку і побачив…

— Он біжить Ендрю! Міс Жайворон, дивіться, оно, завертав за будинок Адмірала Бума!

— Де? Де він? Покажи! — вигукнула міс Жайворон, ледве зводячи подих, і подивилася туди, куди показував Майкл.

І справді, Ендрю був там. Він ішов так поволеньки й так спокійно, ніби нічим у світі не журився, а обіч нього виступав великий пес, що був наполовину ердель, наполовину гончак, і обидві половини були гірші.

— Ну, слава богу! — вигукнула міс Жайворон і голосно зітхнула. — Який тягар спав з моєї душі!

Мері Поппінс із дітьми стояли у Вуличці біля хвіртки будинку міс Жайворон. Сама міс Жайворон та обидві її покоївки посхилялися на огорожу. Робертсон Ей кинув замітати й сперся на держак мітли, і всі вони мовчки дивилися, як Ендрю повертається додому.

А вони з приятелем спокійнісінько підходили до гурту, безтурботно помахуючи хвостами і попідводивши вуха; і, глянувши в очі Ендрю, кожний би сказав, що хоч би які цей собака мав думки, він не збирається від них відступатись.