Мері Поппінс: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сімдесят два, ваша величність, — сказав він, низько вклоняючись і поглядаючи, щоб не перечепитись через своє гусяче перо, — таке воно було велике.

— Гм. Непогано — за годину роботи! — сказав Король, дуже вдоволений із себе. — Тоді на сьогодні досить.

Він підвівся і дуже вишукано загорнувся в горностаєву мантію.

— Карету! Мені час до Перукаря! — велично сказав він.

І раптом помітив Руду Корову.

Він знову сів і взяв у руки королівське берло.

— А це що таке, га? — владно спитав він, коли Руда Корова під танцювала до підніжжя трону.

— Корова, ваша величність, — сказала вона просто.

— Це я бачу, — мовив Король. — Я ще не втратив зору. Але чого вам треба? Кажіть, та швидше, бо я о десятій мушу бути в Перукаря. Довше він не чекатиме, а мені треба підстригтися. Та киньте, ради всіх святих, оці стрибки й викрутаси! — роздратовано додав він. — Мені від них аж у голові паморочиться!

— Аж у голові паморочиться! — луною підхопили всі придворні.

— У тому-то й лихо, ваша величність. Я не можу спинитися, — жалібно промовила Руда Корова.

— Не можете спинитись? Дурниці! — розсердився Король. — Зараз же припиніть! Я, Король, вам наказую!

Руда Корова зробила просто-таки героїчне зусилля. У неї аж усі кістки повипиналися, так вона силкувалась зупинитися. Та все даремно. Вона й далі танцювала перед королівським троном.

— Я намагалася, ваша величність. Але не можу. Я танцюю вже цілих сім днів. Я ані заснула. І їсти майже не їла. Скубнула глоду раз чи двічі, ото й усе. Тому я й прийшла просити вашої поради.

— Гм! Дуже дивно, — мовив Король, зсунувши корону набік і чухаючи потилицю.

— Дуже дивно! — сказали придворні, й собі чухаючи потилиці.

— І як воно вам здається? — спитав Король.

— Дивно, — відповіла Руда Корова. — І все-таки… — Вона замовкла, ніби добираючи слово. — Все-таки приємно. Так наче в тебе всередині бринить сміх.

— Дивовижно! — сказав Король і, підперши голову рукою, загадався, що ж тут найкраще зробити.

Враз він зірвався на ноги й вигукнув:

— Сили небесні!

— Що, ваша величність? — скрикнули придворні.

— Та невже ж ви не бачите? — гукнув Король, так розхвилювавшись, що впустив з рук берло. — Який же я дурень, що відразу не помітив! І які ж ви всі телепні! — Він у гніві обернувся до придворних. — Хіба ж ви не бачите, що в неї на розі зачепилась падуча зоря!

— Он воно що! — закричали придворні, бо й вони раптом тепер помітили зорю. І що довше дивилися, то, здавалося, ясніше вона сяяла.

— У тому-то й лихо! — сказав Король. — Ну-те, любі мої придворні, зніміть лишень цю зорю, щоб оця… е-е-е… леді припинила танцювати й могла поснідати. Це зірка вам такого наробила, добродійко, — сказав він Рудій Корові, і знов до придворних: — Ну ж бо, починайте!

Він кивнув Старшому придворному, який галантно став перед Рудою Коровою і потяг зірку. Зірка не піддалася.

До Старшого придворного один по одному потяглися інші, — кожний хапав переднього за стан, — аж поки їх набралася довжелезна низка і всі вони стали гратись у «Чий батько дужчий» із зорею.

— Ой, голову, голову! — благала Корова.

— Тягніть дужче! — крикнув Король. Придворні потягли ще дужче. Вони тягли так, що в них обличчя поробилися червоні, як малина. Вони тягли, поки їм стало зовсім несила тягти, і всі вони попадали один на одного. А зірка й з місця не зрушила. Вона, як і перед тим, міцно сиділа на розі.

— Тц-тц-тц! — заклацав язиком Король. — Секретарю, погляньте лишень в Енциклопедію: що там є про Корів Із Зірками На Рогах?