Небезпека: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, я, здається, отруївся неякісними продуктами. І на шкірі це теж відбилося. Але вже минає.

— Тебе так коротко постригли. Раніше ти носив довге волосся.

— Носив. Але в армії стрижуть коротко, так там заведено. То я вже так і далі стрижуся.

Йому не хотілося розмовляти, не було бажання їсти. Він намазав скибку чорного хліба маслом і джемом. Взагалі він любив чорний житній хліб, особливо трохи перепечений. Фермери годують ним коней. Стара пильнувала кожен його рух, дивилась на рот і на руки.

— У вас часом нема газети? — запитав він.

— Нема, — відказала вона зневажливо. — Нема й радіо. Не треба мені знати, що там діється. Щодня як не вбивство, то аварія або загроза війни.

— Це так, — погодився він і встав. — Чи не могли б ви принести мені на обід одну лиш тарілку супу? Останнім часом у мене чогось нема апетиту.

— По-моєму, ти ще зовсім хворий, — сказала стара.

На мить у нього виникло враження, що вона щиро тривожиться за нього, але, може, то йому тільки здалося. Бентінг повернувся до себе нагору й безсило впав на ліжко.

«Все це було донкіхотством, — подумав він. — Напевне, й Дюпон уже зрозумів». Він намастив руки маззю, проковтнув таблетку. Думки знову звернулися до Дюпона. Цікаво, де він тепер може бути. Але загалом Бентінг був за нього спокійний: Дюпон — людина, яка знає що робить.

Минуло два дні, а він усе ще був у тій бридкій кімнатці в старої тітки. Вона його не турбувала — він-бо навчається. Тільки дійшла висновку, що він трохи чудний і впертий. Рідко сходить униз. Але, зрештою, то його справа, вона навіть була рада, що з ним небагато клопоту.

Бентінг годинами лежав у забутті або в дрімоті. Він летів шкереберть у бездонну прірву. От-от мав потонути. Боровся з демонами, що прилетіли по його життя. Час від часу до нього приходило прояснення, і він знову міг думати чітко й тверезо; і тоді тіло слухняно виконувало всі його накази.

«Теоретично я б уже мав померти», — думав Бентінг. Він з острахом пригадував минулі години (вони пройшли в нього перед очима, мов сповільнені кінокадри). Але ж він і досі живий. Ця очевидна істина викликала і радість, і гіркоту. Професор Венс помилився, його прогноз виявився дуже перебільшеним. Отож, зрештою, Дюпон таки мав рацію. «Аби тільки вирватися звідси!» — казав він тоді. Тепер той великий страх став хоч і прикрою, але пережитою обставиною, відсунувся на задній план, поринув у бездонне болото підсвідомості. Як видно, в основі всього була якась помилка або непорозуміння. Мартін у гарячці міг просто наговорити дурниць. Бідолаха був уже в надто тяжкому стані й не міг усвідомлювати, що каже.

Ні, він, Бентінг, не помре. Він помалу, хоч і довго, стане оклигувати і кінець кінцем зовсім одужає. У недалекому майбутньому знову буде здоровим і вільним, зможе ходити вулицями. Тепер він має гарантію на життя, хай і вбоге, порожнє, але все ж таки життя. Звичайно, буде ще клопіт з різними ускладненнями, які лишає після себе променева хвороба. Мабуть, він тепер до кінця днів своїх лишиться безплідним, але тепер йому не до того. Він ще живе і повинен лишитися жити. Одне тільки усвідомлення цього можна було вважати за своєрідне щастя.

Того ж таки вечора він на хвилинку вийшов на вулицю — ковтнути свіжого повітря. Зовсім ненадовго, ризикувати не хотілося, не можна, щоб його побачили. Адже розшуки ще тривають. Тут шукати його вони не повинні, вони й гадки не мають, що він так близько. Деякий час йому ніщо не загрожує, але й надто затримуватися тут теж не можна. Через кілька днів напевне доведеться залишити місто. Він знає одну гарну місцинку, куди можна буде поїхати. Але настав ранок, і ці плани довелося змінити. Уночі йому знову погіршало, і стара сова, безперечно, про це дізналася.

— Може, я викличу лікаря? — запитала вона. Здається, в неї вже не було тієї ворожості, що на початку. — Покликати тобі лікаря?

— Не треба, — відповів Бентінг. — Нема нічого серйозного. Просто трохи нездужаю.

— Мені самій ніякий лікар не потрібен, — похвалилася стара. — Ще ні разу в житті лікарі мене не оглядали. Але в тебе вигляд зовсім хворий. І їси мало. Якщо хочеш, я викличу лікаря. Ти повинен приділяти собі більше уваги…

Краще йому звідси піти. Тут стає небезпечно. Що, як вона раптом справді викличе лікаря? Тоді його викриють і відішлють назад до академічної лікарні. Цього допустити не можна. Що сказав би Дюпон, довідавшись, що Бентінга так швидко схопили?..

Пополудні він одягнувся й зійшов униз. Почував себе досить добре. Усі речі вмістилися в маленьку валізку. Надворі було не холодно, але він мерз, тому надягнув Дюпонову куртку. Тітка вовтузилась десь у задній кімнаті, Коли він спускався, вона саме щось бурчала до своїх котів і нічого не почула. Бентінг відсунув засув, відчинив надвірні двері. Вулицею проїхав на велосипеді якийсь чоловік. Уже старий. Із сивою, зовсім срібною головою. Поли його піджака маяли за вітром. Спереду за кілька будинків пекар переносив до крамниці хліб. Завертала за ріг машина. На повороті її шини аж завищали на асфальті. Почувся скрегіт — водій перемкнув швидкість. На тротуарі двоє дітей гралися камінцями, Якась жінка провезла повз нього дитячу коляску. Всі деталі він сприймав чітко й виразно.

Прибравши вигляд такого собі спокійного чоловіка, що вийшов прогулятися, Бентінг рушив до вокзалу. Ніхто не звертав на нього уваги, не помічав нічого особливого. Хтось міг, правда, подумати, що він одужує після хвороби, бо він таки був дуже блідий і ступав непевно. Але в кожному разі з виду він був зовсім звичайний, нікому не загрожував і не заважав. Іде собі, не поспішаючи, до вокзалу, та й годі. Пішки це довше, але поспіх не завжди себе виправдовує. І почувався Бентінг напрочуд здоровим і вільним.

Місто було мов величезний стривожений звір. Бентінг дивився на метушливий люд, і йому спало на думку, що він має виглядати тут чужинцем. Самотність, мов дим, нависала над дахами. У приміщення вокзалу вливався людський потік. Бентінг загубився в ньому. Терпляче вистояв у черзі до віконця каси. Одержав квиток і став на ескалатор, який безшумно повіз його на перон. Ніхто не звертав на нього уваги. Ніхто не помічав небезпеки.

ЕПІЛОГ

Він відчув, що послизнувся на мокрому. Туманні постаті навкруг нього набирали чудернацьких форм. Вони коливалися з боку в бік, мов дим, були то густі й розбухлі, то витягнуті, довгі. Обличчя здавалися рухливими світляними плямами. Він бачив, як ворушаться на них губи, але звуків не чув. Спробував підвестись, але з того нічого не вийшло. Він заплутався в тенетах якогось незбагненного безсилля. Розгублено усвідомив, що неспроможний зробити жодного руху. Нерви і м’язи не слухались його волі. Він увесь тепер немов складався тільки з магми і важко, мов розтоплений свинець, тік у просторі разом з усім, що його оточувало.

Раптом Бентінг став знову приходити до тями. Ривками, не відразу. Голоси навкруг нього тепер лунали гучно й різко, а часом хрипіли, як старий патефон. Навколишній туман помалу розвіявся, і він став бачити людей зовсім ясно, набагато чіткіше, ніж будь-коли. Провідник щось записував собі в книжечку. Він писав нервово, схвильовано, перекреслював написане, починав знову. На задньому плані з’явилося ще кілька чоловіків. Бентінг відчував, що всі вони з цікавістю дивляться на нього. Запитують один одного, що сталося.

— Я передав, щоб викликали лікаря, — поважно заявив залізничник.

— Поки він прийде, буде вже пізно, — зауважив хтось.

— Ну, то принаймні засвідчить смерть, — сказав комівояжер. — У подібних випадках звичайно так робиться.

— А що, вже кінець? — запитав інший.

— По-моєму, ще ні, — відповів провідник. — Досі мені якось щастило в таких ситуаціях. Лишається одне — треба скласти докладний звіт, а то ще подумають, ніби я в цьому якось винен.