Небезпека: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я вас не розумію, Фреде. Ви боїтеся піти звідси. Вам би й хотілося, але ви турбуєтеся за інших. За всіх отих чужих людей у місті, яких ви, хто знає, може, й справді трохи опроміните. Ви турбуєтесь про дикунів, які мешкають он у тих будинках і квартирах. А чи ви коли цікавилися, що вони роблять один одному і які вони взагалі є? Як себелюбно животіють у своєму повсякденному оточенні? Так от, знайте: всі вони з ранку й до вечора живуть, як нікчемні тварюки.

Дюпон всіляко переконує товариша, що плекати в собі співчуття до кожного безглуздо. Це має залежати від того, з ким маєш справу. А якщо зважатимеш на всіх без розбору, то станеш схожий на безпорадного гриба в траві, якого топче всяк — і звір, і людина.

— Вони просто не заслуговують, щоб у вас через них виникали докори сумління, вони нічого й знати не хочуть, вони думають тільки про себе. Отже, буде тільки справедливо, якщо ми візьмемо свою долю у власні руки. А ні — то небезпека, яка загрожує нашому життю, зросте, і ми втратимо будь-яке право жити на волі і взагалі існувати.

Він помічає, що його слова справили враження на Бентінга. Альфред — чесна людина, і йому завжди доводиться рахуватися із своїми уявленнями про співчуття й терпимість. Дюпон мучиться цим значно менше. Хоч він і ладен подати комусь допомогу, але з незвичайною легкістю применшує важливість будь-яких проблем. Надмірну чесність і терпимість він вважає дитинними рисами: на його думку, вони непридатні до вжитку, не пасують до дійсності. З другого боку, в Дюпона досить розвинене чуття соціальної справедливості. Він завжди готовий когось підтримати. Особливо слабшого, бо це дасть йому нагоду знайти вихід своєму гніву.

— Скрізь сама несправедливість і продажність, — просторікує він. — За гроші можна купити все — владу і шану, адвокатів і право, брехню і правду. Все це смердюча гниль.

Він і сам знає, що перебільшує, але така в нього внутрішня потреба — покривати усе товстим шаром чорної фарби. Його дальші слова сповнені огиди.

— Краще не кажіть мені про любов до ближнього та про терпимість, — заявляє він. — Хоч торочте про це щодня з ранку до вечора, однаково це неправда. Вимагайте такої поведінки від інших, від себе, але не від мене. Обстоюйте ці чудові ідеї, благородні принципи і все що хочете. Я сам нічого б так не хотів, як того, щоб кожен у своїх діяннях був людяним. А що ми бачимо насправді? Я можу довести вам як двічі два, що це утопія, що про справедливість ніхто не думає і думати не хоче, що скрізь самі джунглі, населені дикими звірами. Лиш де-не-де бігає виняток — полохлива козуля, що мріє про любов, гуманність і добру волю. Та перший-ліпший лев миттю її помітить і з глумливою посмішкою проковтне. Знаєте, Фреде, чого я хочу? Всього-на-всього маленького куточка на землі, де б я жив у мирі та спокої. І ви теж цього хочете, Фреде. Якоїсь нірки, щоб звідти вилазити, як черв’як на стежку, зеленого листочка, щоб на ньому спати. Чогось дуже простого й звичайного. Тож спробуймо ще пожити і знайти для себе такий куточок. Десь же він має бути — спокійний і мирний. Може, в якомусь селі біля річки, може, десь на горі, в парку, в лісі, на якомусь півострові. Чи навіть у дуплі в якомусь забутому богом лісі, де живуть сови.

— Так-так, — погоджується Бентінг. — І справді.

І більш нічого не каже. Бо не знає, що ще сказати у відповідь на цей промовлений пошепки довгий монолог. Дюпон пітніє. Очі в нього блищать від гарячки та мрій. «Усе це від нас тепер дуже далеке, — думає Бентінг. — Недосяжне, як білий вітрильник у морі, тендітне, як метелик або ясно-жовта канарка».

— Ми не повинні ні в чому сумніватися, — провадить Дюпон. — Сумніви марні і зайві. Нам слід узяти свою долю у власні руки. Треба ж вам колись і самому, зрештою, щось зробити. На світі ви завжди один. І коли до чого дійде, ніхто вам не допоможе.

Хвилину він мовчить. І тут стає очевидно, хоч і з деяким запізненням, що голос його уривається і він страждає від задишки. За вікнами ріденькою хмарою висить час. Шелестять листям і всміхаються тополі, А якщо добре прислухатись, то можна почути навіть гуркіт поїзда.

— І ви ще їм співчуваєте, — з презирством каже Дюпон.

Удосвіта наступного (вже десятого) дня Альфред Бентінг лежить, дослухаючись до звуків, що зрідка долинають знадвору. Чути, як шелестить мжичка, сіючись на дахи й вікна. Сіре небо опустило свою похмуру долоню низько над землею.

Дюпон неспокійно совається у напівсні, це наслідок постійної тривоги. Щоранку Бентінг прокидається, відчуваючи страшенну млявість і пригніченість.

Протягом дня йому іноді стає краще.

Професор Венс і одна з сестер заходять до палати й беруться до свого повсякденного діла. Бентінг уже напам’ять знає, що буде за чим. Він, не дивлячись, вгадує їхні рухи, точно знає, яку вони беруть тепер скляночку або ампулу, як довго трястимуть пляшечку, скільки насиплють порошку. Лише зрідка вони роблять якусь нову процедуру або дають ліки, що їх досі не було. А так день у день відбувається той самий незмінний мовчазний церемоніал.

Дюпон прокидається із зітханням, більше схожим на стогін. У нього мішки під очима. Не рухаючись, він холодно стежить за всім, що діється в палаті. Руки й ноги в нього наче свинцеві. Дихає він часто й важко, мов собака у спеку. Професор піднімає проти світла шприц, наповнює його густою речовиною. Він величний, мов священнослужитель, але на губах у нього кам’яна нерухомість.

Як завжди, друга сестра приносить сніданок. Вона знає, що обидва хворі їдять погано, тому їжі мізерно мало. І все ж на тарілках щоразу лишається недоїдене. Так ніби це в зоопарку служник приходить у клітку годувати двох великих, геть зачахлих птахів.

— Я все-таки думаю, що нам слід почекати ще, — каже Бентінг згодом, коли вони лишаються на самоті. Він і сам не знає, чому в нього виникла така думка. Може, тому, що він такий знесилений, а може, йому просто хочеться підбурити свого товариша на суперечку.

— Почекати? — єхидно питає Дюпон. — А навіщо? Ви знаєте, що означає чекати? Чекання — це розважливість слабких. Мені смішно це навіть чути.

Він жорсткий, колючий, різкий.

— Може, ми краще помовчали б? — невпевнено каже Бентінг, та слова його звучать непереконливо.

Дюпон гнівно підводиться з ліжка. Він тепер просто не може мовчати.

— Мовчати? — перепитує він. — Атож, мовчати. Ще одне чудове слово, таке тихе та мирне. Бути завжди совісним і мовчати, заплющивши очі. А знаєте, Бентінг, що таке, власне кажучи, мовчання? Це стриманість боягузів.

— Я зовсім не боягуз.

— То вам здається. Кожен — боягуз, тільки про це не знає. У боягузтва нема протилежної якості, тому самі ви ніколи його не помітите.

«Бути завжди совісним і мовчати, заплющивши очі, — подумки повторює Бентінг, — вдавати, ніби нічого не чуєш і не бачиш. Не покладатись ні на кого і ні на що. Так усі роблять, і, може, в цьому єдина можливість бути хоч трохи щасливим. Але ти на це не здатний, тому щасливим ніколи не будеш. Хіба тільки в ту мить, коли ти самотній, спалахне в тобі іскорка щастя, яка зразу й погасне, тільки-но з’явиться хтось сторонній».

Він лежить з цими думками, а гарячкові, гнівні тиради Дюпона пролітають повз нього, і йому навіть дивно, що вони його не досягають. Слухаючи, як Дюпон пошепки, затинаючись від задишки, збуджено й злісно виголошує промови про справедливість, Бентінг не може не посміхнутися. Мабуть, Дюпонові нема потреби щось вигадувати, коли він час від часу картає їхніх ближніх за нелюдяність.

— Можна розповісти тисячу страшних історій, які доводять, що кінець кінцем ми завжди виявляємось невинними жертвами, — заявив Дюпон.

І вмить роздратувався, побачивши, що Бентінг слухає його з незворушним спокоєм. А тим часом то була тільки видимість, бо Бентінга дуже зацікавили Дюпонові міркування, а його щирий бунт, можливо, навіть захопив. Проте Бентінг не дає цього взнаки, надто він замкнута людина, щоб відразу пристати на перше-ліпше нове міркування. Захопитися чимось він може, але переконати його важко. Можливо, що він від природи схильний вичікувати і його нелегко зрушити на діло, коли в цьому, на його погляд, немає обґрунтованої потреби.