Небезпека: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після цього вони замовкли, і Бентінг ліг, міркуючи над Дюпоновими словами. Вони вразили його, але й заінтригували. «Чи Дюпон і справді такої думки, чи, може, він втрачає глузд?» — запитував себе Бентінг. Пожити на волі — то річ звичайно спокуслива, але йому не подобалась ота божевільна думка втекти й знайти собі притулок у місті. Припустімо, вони його й знайдуть, хоч це не так легко. Але ж у них є ще особиста відповідальність перед суспільством. Щось на зразок морального закону, який треба шанувати. Щоб отак узяти й наразити кожного на небезпеку? І наскільки вона серйозна, та небезпека? Чи вони справді не повинні думати про інших, як твердить Дюпон?

Усе не так просто. Коли людину потримати якийсь час в ізоляції, вона починає особливо цінувати волю. Це зрозуміло.

— Ви сентиментальні, як дівча, — похмуро каже Бентінгові Дюпон. — Я не такий. Мені не хочеться здихати, мов старому псові, в цій палаті. Я ще люблю життя. І до того ж я не почуваю себе смертельно хворим. Я навіть почуваю, що мені кращає. У мене таке враження, що я вже потроху одужую, хоч і повільно. Здається, організм починає знову функціонувати нормально. Хіба, глянувши на нас, хто-небудь скаже, що через кілька днів ми маємо вмерти?

— Ні, — погоджується Бентінг, — щодо цього ви маєте цілковиту рацію. Ми хворі, але не так тяжко, як каже професор.

— Пробачте, так сказав Мартін.

— Нехай, але ж вийшло те від професора.

— Припустімо. Та ми не почуваємо себе так, як мають почуватися люди напередодні смерті. І скажу вам ще одне. Якщо ми й далі лишимося животіти тут, у цій палаті, на цих ліжках, то таки сконаємо. А як не сконаємо, то збожеволіємо. Ви знаєте, який сьогодні день? Можете сказати це відразу, не порахувавши? Неділя? Четвер? Не скажете. І я теж. Ми вже не люди. Ми майже не живемо. А я не хочу отут помалу гинути, я хочу вибратися звідси; тому й збираюся пошукати притулку, байдуже де. Я не хочу здохнути тут, як Мартін.

— Тільки не так, як Мартін, — погоджується Бентінг.

З постриженою наголо головою Дюпон схожий на сердитого німецького генерала. Минає небагато часу, і він знов озивається до Бентінга. І все про свої плани. Це вже перетворюється на одержимість. Вона не полишає його й на хвилину. Годину за годиною думає він про це. Так ніби видирається кудись угору по хисткій драбині. От і знову лежить і тільки й чекає, коли прокинеться Бентінг.

— Доброго ранку, Фреде, — каже Дюпон. — У мене для вас таємна звістка, що надійшла через мою розвідку.

Він каже це насмішкувато. А Бентінг уже не може відразу прокинутися. Він кліпає очима і заплющує їх, щоб подрімати ще трохи. Він хоче прокинутися не різко, а поволі, поступово. Пробудження — це мистецтво, і його слід шанувати.

— Ну? — запитує він нарешті.

— Якщо ви не забули, — повідомляє Дюпон, — то хочу звернути вашу ласкаву увагу на те, що жити нам лишилося тільки чотири дні.

І здавлено сміється, аж поки починає гикати. Бентінга розбирає гнів. Знову те саме. Дюпон хоче показати свою дотепність, а виходить навпаки. Якщо не гумор під шибеницею, то ядучий сарказм, і в цьому він знаходить утіху. До тонкощів жарту, до гри слів йому просто бракує чуття. Все грубо, з розгону. Скаже слово — ніби в барабан торохне. Жест — мов боксерський випад. Сміється — наче вода в казані клекоче. Зате переконаність — як чавунна брила. В останні дні він дуже збуджений. Але це коштує йому великих зусиль. Насправді він відчуває безмірну кволість і якийсь розлад у організмі. Паморочиться в голові, нема перепочинку від проносів, апетит пропав. І треба весь час лежати. Приймати безконечні лікувальні процедури. Люди навколо чужі. Невідомо, чи є в них плоть і кров. Від усякого контакту з пацієнтами вони надійно захищені. Стоять навкруг ліжка, мов холодні металеві стовпи. На головах лампочки. Білі неонові очі. Цікавість. Бентінг сприймає це інакше. Він теж почуває себе негаразд. Бувають хвилини, коли йому кращає. Але потім неприємні відчуття повертаються, кволість знову спадає на нього, мов холодна мжичка. Запаморочення, лихоманка, нездужання. І біль шугає в тілі, наче лиховісний птах.

На щастя, почали помалу гоїтися виразки на шкірі. Але внутрішній стан погіршав. Через це обидва відчували непоборний страх. Хвороба підкрадалася, наче кіт до курчати. А вони не хотіли з цим миритися.

Все, що сталося, обурює їх; це відчувається і в їхніх розмовах, і навіть у думках (коли вони годинами лежать, дивлячись у стелю). А тоді раптом знову приплив сил, уявне поліпшення, а там і одужання, здоров’я, воля. Воля — це блукати вулицями міста. Просто посидіти на лавці. Побалакати із зовсім чужою людиною десь у кафе чи в порту. Воля — це щось таке просте й таке непомітне. Вона складається з безлічі дрібниць, незначних і водночас необхідних.

— Як нам розпорядитися цими чотирма нещасними днями? — запитує Дюпон. — Може, з’їздимо до моря? Чи залишимося вдома? Скажіть же, Фреде. А може, вип’ємо, з дівчатами погуляємо? Чи будемо роздумувати про вічність? Вибір у нас багатий, ого!

— Чесно кажучи, ваш гумор вішальника мені набрид, — сердито відповідає Бентінг. — Ви торочите одне й те саме, мов патефонна платівка, і це діє мені на нерви. Невже, по-вашому, мені все це байдуже?

— Я старший за вас і розсудливіший, — каже Дюпон.

— Старший, це так. Але чи розсудливіший? Ви, певне, вважаєте, що розумом наділено тільки старих. Якщо всі старі так гадають, то це просто смішно. Адже вони коли не впадають в дитинство, то божеволіють. Ви ще кращий за інших. А серед молодих і розум і геній трапляються куди частіше, та й здоровий глузд також. При нагоді ви покажете мені коли-небудь бодай кількох розсудливих старих людей. Ви хіба не помічали, що старі завжди як не злостиві, то простакуваті? Якоїсь середини не зустрінеш. У того завжди зажурений вигляд, той без кінця сміється, навіть коли треба плакати. Дозвольте мені вам сказати, Дюпоне: ви старієте. А отже, стаєте негарним, безсилим, безпорадним і обтяжливим. І тоді придумуєте собі якусь позитивну якість — мовляв, ви стали мудрішим і розсудливішим. Насправді ж ваш розум далеко відстав від тіла. Правда, тіло людина вживає частіше, ніж розум, і тому воно зношується раніше. Але обоє котяться по похилій площині, можете бути певні.

— Я ще не такий старий.

— Я мав на увазі не тільки вас. Я міркую взагалі.

— І все ж таки я більше бачив у житті, ніж ви, І маю більший досвід.

— Може, й так. Але не забувайте, що досвід приходить тоді, коли він уже непотрібний. Досвід завжди спізнюється.

Дюпон щось несхвально бурмоче. Розмова йому набридла. Позіхнувши, він лягає горілиць. Бентінг обережно сповзає з ліжка, йде постояти біля вікна. Лікар це заборонив. Рухатися слід якомога менше. Спокій і відпочинок. Але Бентінг жадібно дивиться у вікно. На малесенький світ унизу. Звичайний буденний світ…

Професор Венс приписав обом пацієнтам лікування десенсибілізаторами. Тепер він пробує досягти кращих результатів, впорскуючи їм кістковий мозок. Це тяжка процедура, а надто за такої серйозної хвороби. Ще він покладає надії на повторні переливання білих кров’яних тілець. Але Венс добре знає, що все це — тільки експерименти, щоденні дрібні акти розпачу, які не можуть урятувати цих приречених.

Перший, той, що дістав найвищу дозу опромінення, зміг прожити лише кілька днів. Розтин його тіла показав приголомшливу картину. Ці двоє одержали меншу дозу, але їхній стан так само безнадійний. Тільки й того, що хвороба затягнеться надовше. Бувають короткі проміжки справжнього або позірного поліпшення. Але останні аналізи показали, що будь-якого реального одужання немає, навпаки — кількість внутрішніх крововиливів збільшилась, а у випорожненнях з’явилася кров. Професор Венс зв’язався із зарубіжними фахівцями й тепер чекає від них порад. Він співчуває своїм пацієнтам. «Вони помирають повільно, як квіти у вазі», — думає він.

Зрештою, професор — людина лагідна. Дуже лагідна.

— Не слід занепадати духом, — каже він хворим. — Незабаром вам покращає.

А Дюпон знову гне своєї: