Небезпека: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Йос Ванделоо

НЕБЕЗПЕКА

Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З фламандської переклав Юрій ЖЛУКТЕНКО}

_{Jos Vandeloo. Het gevaar. Manteau nv, Brussel, 1960.}

ПРОЛОГ

Він завбачливо вибрав собі місце в кутку біля вікна. Це було неважко: у вагоні сиділо всього з півдесятка пасажирів. «Мов слимаки, — подумалося йому. — Відразу ховаються в свої мушлі. Сидять сірі, недовірливі».

Він поклав валізку нагору, на багажну сітку. Багаж зайняв ще менше місця, ніж він сам. Звикши обмежувати себе в усьому, він завжди брав із собою тільки найнеобхідніше. Згорнувши піджак учетверо, він поклав його на валізку. Потім обережно, мов старий дід, сів у своєму кутку.

Крізь темні окуляри — недоречні за такої погоди, він навіть побоювався, що вони привертатимуть до себе увагу, — неохоче виглянув у вікно. На пероні продавці газет — і жодного покупця. Бабуся, якій явно нема кого тут чекати. Знуджений робітник. Хлопчисько — його щойно вигнали зі школи, не інакше…

Він дивився на кожного і всміхався, тому що бачив їх наскрізь. З дивовижною легкістю визначав, у кого який фах і хто як живе.

Онде комівояжер — тягне проходом два важкі саквояжі. Від тих саквояжів комівояжери швидко старіють. Не від роботи, а тільки через те, що вічно тягають важкий багаж. Цікаво, чим він торгує? Звичайно, не мастикою для паркету — це було б для нього надто принизливо. І не книжками, не репродукціями гравюр. Певно, якимсь жіночим причандаллям, нейлоновим або з пластику. Вираз обличчя у нього саме такий, який і личить комівояжерові. Самовдоволений і балакучий дурень, мабуть, уміє побазікати про все на світі. І трохи стомлений — адже все життя він у мандрах.

За комівояжером увійшла бабуся. Мабуть, їздила до іншого міста побачитися з дочкою, зятем, онуками. У складках рота заліг сум. Напевно, вони дивляться на неї, як на зайвий тягар.

Потім з’явився залізничник. Схожий на ревізора, що його покликали в дорогу якісь дрібні неполадки. Але тримався він так, ніби якась надзвичайна комісія доручила йому щонайменше навести лад на всьому залізничному транспорті. Видно було, що він тут не просто марнує час. Надто він поважна особа, щоб бити байдики, як усяка дрібнота. Чи там у карти грати. Таке личить хіба тільки машиністам.

Бентінг і далі міркував собі про психологію залізничного ревізора, коли до вагона ввійшов останній пасажир. На нього він уже не зміг наліпити ярлика. Той вислизнув з-під його пильного ока, мовби рибина з рук. На мить це його стурбувало. Якийсь незвичайний суб’єкт. Судячи з манери говорити — гібрид пастора і злочинця. Довготелесий, худий, чорний, холодний і бридкий. Щось середнє між суддею в справах неповнолітніх злочинців і клерком у нотаріальній конторі.

Вільних місць усюди було ще повно. Бентінг бачив, як той чорний крук пильно розглянувся навколо і з явною рішучістю всівся якраз навпроти нього. Це неабияк роздратувало Бентінга. Такий собі тип у жалобному костюмі, з розважливими, розміреними рухами. Спина в нього звужувалась донизу. Вона була ніби вся з кістки, в ній не відчувалося жодного м’якого місця, теплої плоті, рухливої шкіри, м’язів, нервів.

Незнайомець обернувся до вікна і потер шибку двома довгими, худими, мов у лікаря, пальцями. Потім зі стриманою цікавістю — а може, й просто байдужно, важко сказати, — поглянув на сусіда. Усмішка в нього була, як у звіра. Вона насторожувала. Ви не могли бути певні, що то справді усмішка. Просто якийсь внутрішній порух м’язів.

І раптом незнайомець озвався:

— Лава. Мене звуть Едуард Лава.

Голос у нього дзюрчав, як вода. Голосові зв’язки наче булькали. Кожне слово він ніби прополіскував. Навіщо він узагалі це сказав? Яка в цьому потреба? Хіба в поїзді конче треба знайомитись? Що це — пастка чи просто бажання побазікати?

— Тео Вагнер, — відповів Альфред Бентінг. Він навіть злегка вклонився, але на співрозмовника не глянув. У нього виникло почуття незбагненної огиди до цього довготелесого клерка. І він ніяк не міг визначити, що перед ним за людина. Інтуїція його зовсім покинула. Що ж це за незвичайний огидний тип? Прізвище нічого не говорило. Лава, Лава, Лава…

«Дідька лисого назву я йому своє справжнє прізвище! — подумав Альфред Бентінг. — Куди він пхає свого носа? Може, ще хотів би, щоб усі пасажири заповнили анкети?»

Поїзд повільно рушив. На пероні вже зібралося десятків зо два людей, що чекали наступного поїзда. Їхні обличчя, невиразні й пласкі, мов голови білих шахових пішаків, пропливали повз вікно. Новий пасажир — крук, клерк, пастор, злочинець? — якого звали Едуард Лава, відхилився на спину, спершись головою на раму вікна. Крізь щілинки між приплющеними повіками він дивився на сусіда. Цей погляд викликав у Бентінга огиду. Очі Лави були холодні, схожі на риб’ячі. Їм невідоме співчуття, вони можуть виражати тільки зловтіху.

А може, це в нього від гнітючих переживань останнього часу, і ця незнайома людина тут ні до чого? Бентінг став боротися зі своїми сумнівами. Що ж тут, зрештою, незвичайного? — заспокоював він себе. Ніякої небезпеки нема. Нічого йому не загрожує. Він сидить у поїзді, тут затишно й приємно. Він буде жити. Небезпека вже позаду. Небезпека, небезпека…

А ця темна не зовсім звичайна людина — хай і набридливий, але просто собі випадковий супутник. Якийсь селюк, що приїздив на днинку до міста і тепер вертається додому. Йому хочеться геть усе як слід роздивитися. Побачити речі, яких він ніколи не бачив. Безглуздо вбачати в цьому бодай найменшу небезпеку. От незабаром цей дивак, мабуть, дістане бутерброд із сиром або м’ясом. Вони, ці випадкові пасажири, тільки те й роблять, що їдять і роздивляються навкруги…

Отак міркуючи, Бентінг трохи підбадьорився.

Атож, надто ще недовірливо ставиться він до навколишнього світу, скрізь йому ввижається небезпека, кошмар. От і цей пасажир, що не має жодних чітких ознак, за які можна було б ухопитися. Через те й виникло у нього відчуття якоїсь підступності. Звичайна тиша, і та вже стала його непокоїти, мов дичину, що боїться й тоді, коли сезон полювання на неї вже закінчився. Хто він такий, цей Едуард Лава? Просто собі людина? Сигнал небезпеки? Чи звичайний нахаба, що звик турбувати інших своїм недоречним втручанням та поглядом?

Чорт забирай! Ще десять зупинок поїзда — і аж тоді Бентінг буде на місці. Тоді мине напруга, зникне відчуття небезпеки. The end of the most famous and beloved story, mister Lava, the strange, savage world of forgotten men[1]. Тоді він знатиме, що далі робити. Отже, заспокойся, Альфреде Бентінг! Чи як там пак тебе — Тео Вагнер? Гаразд, нехай Тео Вагнер. Ти мусиш усе здолати. І не нервуйся, не давай заганяти себе на слизьке першій-ліпшій незнайомій людині.

Тим часом Лава більше не озивався. Тільки визирав крізь свої щілинки. Ширше очі він не розплющував. І не звужував теж. Бентінг бачив колір його зіниць — колір водоростей у стоячій воді.

Поїзд зупинився на першій станції. Ніхто не вийшов з вагона, ніхто не ввійшов. На пероні спокійно стояв чоловік у екзотичному кепі, з-під якого виглядало червоне обличчя. Коли поїзд рушив, він злегка помахав рукою.

Альфред Бентінг підвівся й дістав із сітки валізку. Коли поїзд раптом прискорив рух, він ледве втримався на ногах. Витяг з валізки кілька журналів. Рухи в нього були неквапливі, так ніби він роздягався ввечері біля свого ліжка, перед тим як лягти спати.

[1] Оце й кінець славнозвісної, любої серцю історії, пане Лава, кінець дивного, жорстокого світу покинутих напризволяще людей (англ.).