Небезпека: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мумія ствердно кивнула головою зі зморщеним личком. Вони розмовляли далі. Стара не спитала в нього про родину, не запропонувала склянки чаю або чашечки кави, як ото ведеться між людьми. Вона сиділа собі й гладила одного із своїх котів. Розмовляючи, Бентінг прислухався сам до себе.

— Гаразд, — сказала вона.

Тепер, щоб здобути її прихильність, треба було відлічити гроші.

— Вранці будити мене не треба, — попередив він. — І з їжі нічого особливого.

— Я й не мала нічого такого на увазі, — різко відказала вона. — Не сподівайся. Їстимеш що приготую.

— Я б хотів, щоб у мене була змога спокійно працювати у себе в кімнаті…

— Я не така язиката, як твоя мати, — відрубала вона суворо.

Бентінг злякався. Стара витягала голівку вперед, мов черепаха. Але він з нею сваритися не збирався, Це було ні до чого.

— Мені дорога кожна хвилина, — пояснив він. — Я навіть нікуди не виходитиму і до мене ніхто не ходитиме. Я хочу одного — мати повний спокій, поки як слід не підготуюся до екзамену.

— Це було б чудово, — пожвавішала стара. — Ніяких гостей.

Гроші вона сховала в брудну полотняну торбинку під верхньою спідницею. «Для кого вона їх береже?» — майнуло у нього в голові.

Тітка подала знак, що тепер він може йти до своєї кімнати. Він туди дорогу знав і от уже почовгав у темряві сходами нагору.

— Знімеш з ліжка покривало! — гукнула вона йому знизу.

У кімнаті все було як колись. Тільки на ліжку лежав прозорий пластиковий чохол. Бентінг старанно згорнув його разом з покривалом і поклав на стілець.

Кімната виходила на подвір’я. У вікно було видно мокру від дощу покрівлю сусіднього будинку. «Знову дощ, — подумав Бентінг. — Не так, як уранці. Який страшенно довгий видався день!»

Він прийняв кілька порошків. Майже машинально роздягся і раптом почув якесь шарудіння на сходах. Мабуть, там підслуховувала стара. Потім його здолала млість, він упав боком на ліжко, і якийсь вир затяг його в тяжкий свинцевий сон.

Дюпон явно переоцінив свої сили. Ще в лікарні він усе так чітко розпланував, а тепер усе те здавалося надто тяжким, майже нездійсненним. І надії на свого мудрість виявилися перебільшеними. Він поспіхом штовхнув себе на авантюру, яка в ці хвилини, коли він повільно плентав вулицею негостинного міста, стала видаватись йому неможливою, нереальною. Як тут не визнати, що він був надто наївний. Йому здавалося, що досить опинитися за стінами лікарні — і все владнається. Аж виходить — не владналося. Все лишилося без змін, навіть погіршало. Хвороба накинулася на нього, мов той собака. Онде скільки будинків, а в котрому з них йому подадуть допомогу? Мжичка закутала їх покривалом, зітканим із летючих краплинок. Дощ уже промочив наскрізь Дюпонів капелюх, вода протекла крізь одяг; йому стало сумно, безрадісно й гірко. А він ще спитав у Фреда, чи є в нього куди податись. Він же сам не знає, де шукати притулку.

Ось на розі кафе, освітлене холодними неоновими лампами. Всередині гурток відвідувачів — вони втупилися в екран телевізора. Дюпон сів за стіл до них спиною. Ті переглянулися — мовляв, якийсь дивак. Годинник на стіні показував десяту. «Нас уже шукають, — подумав Дюпон. — Там, мабуть, страшенний переполох, усе догори дном». Дуже боліла голова, мучила млість. «Треба прийняти порошок. Добре, що Бентінг здогадався прихопити з собою деякі ліки».

Йому хотілося піти з кафе, але він не наважувався підвестись. Боявся, що на вулиці ноги в нього підітнуться і він повалиться на тротуар. Цього б дуже не хотілося. Він посидить ще хвилину, трохи відпочине. А там буде видно. Може, вранці станеться якась розв’язка.

— Склянку пива, — сказав він голосно.

Хазяїн кафе неохоче відійшов від екрана. Там саме лунала шалена стрілянина. Кафе аж гуло від галасу, тупотіння коней. Кулі висікали борозенки на камені, індіанці мчалися з бойовими погуками, над землею стояла курява і клубочився пороховий дим. «Винятково реалістична ситуація, — усміхнувся Дюпон. — Глядачі споживають свій щоденний раціон — мерців».

Він підніс до губ склянку і став жадібно пити пиво. Від холоду стравохід різко стиснувся. Доведеться вставати, знову клятий пронос. Треба йти до туалету. З екрана мчав на нього загін вершників. Чоловік у крислатому капелюсі прицілився в нього з рушниці. Дзенькнула, впавши на підлогу, його порожня склянка від пива. Глядачі біля телевізора сердито обернулись. Розгнівано підвівся хазяїн. Обличчя в нього було непроникне. Дюпон спробував зупинити кров з невеликого порізу на руці хусточкою. Підбираючи на підлозі скалки, він трохи порізався. Знов запаморочилось у голові, от склянка й вислизнула з рук.

— Ще склянку пива, — сказав він байдужим голосом. — За розбиту я заплачу.

І повагом почовгав до туалету. Нехай думають, що п’яний…

Коли повернувся, носовичок був зовсім мокрий від крові. Дюпон сів на стілець. Стрілянина тим часом стихла, диктор читав останні вісті.

На Дюпона вже ніхто не звертав уваги. Носовичок не допомагав, і кров стала капати на підлогу. «Розлютиться хазяїн», — подумав Дюпон. А йому не хотілося сваритися ні з ним, ні з тими сердитими спинами біля телевізора.

Коли телепрограма скінчилася, господар увімкнув світло. І всі раптом побачили нерухому постать на стільці та криваву калюжу на підлозі.

— Треба ж бути хоч трохи обережнішим, — похмуро буркнув хазяїн, але, зблизька глянувши на Дюпона, злякався. Клієнт намагався спинити кров, але вона проходила крізь усі перепони, її невпинний потік витікав із малесенької ранки, На підлозі вже розпливлася величезна темно-червона пляма — чудернацька географічна карта, межі якої розходилися все далі й далі, захоплюючи навколишній простір…

Дюпон лежав на стільці, відкинувши назад голову. Обличчя його було мертвотно бліде. Можливо, він знепритомнів. Сорочка й штани в крові. А його черевики, ті самі, що так муляли, стояли посеред червоної калюжі, яка все збільшувалась.

Пан Бек — префект міської поліції. Він високий на зріст і огрядний, але не дуже кмітливий. Краще було б сказати, що він не голова поліції, а її тіло. Проте й на вулиці, і в кабінеті він почуває себе всемогутнім.