Будинок той давній, і стіни в ньому товстелезні. Я ніколи не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я працював сам — мій хазяїн пішов по щось до майстерні, —. я довбав ту стіну і раптом ударив у якусь ніби дошку. Я не знав, що там таке, і взяв трохи вбік, щоб не пошкодити дерева. Ото і все…
А другого дня, — так, здається, це було другого дня, — коли не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я кімнати. Там у них щось подібне до бібліотеки чи кабінету. Той один пробув у кімнаті всього хвилини зо три. Двері були відчинені, і я побачив його, бо якраз проти дверей до ванної висить велике дзеркало. Він стояв біля тої самої стіни, в котрій з другого боку я видовбував жолобок. Він одхилив частину дерев'яної панелі,— стіни там до половини обшито панелями, — і повернув ручку на дверцятах сейфа у стіні. Такий собі невеличкий сейф… Тоді відчинив дверцята, витяг скриньку і став виймати звідти гроші.
Далі я не дивився і знову взявся до роботи. Я зрозумів, що задня стінка сейфа має виходити у ванну. Ото на неї я і натрапив першого дня. Більше я про це не думав. Не хочете — не вірте, ображатися на вас я не стану.
Вона промовила:
— Коли ви сказали, що ви з Глен-Фолза, я спершу не повірила. Та коли вийшло, що це правда, то чому не повірити, що ви й тепер кажете правду?
— Далі повірити буде важче. Сам не знаю, як це сталося. Знаю тільки, що сталося. Наче то був не я…
Так от, слухайте. Внизу, у вестибюлі, обіч надвірних дверей стояв невеликий столик. Я звичайно залишав біля нього свою скриньку з інструментом, а з собою брав тільки те, що було потрібно. І от, коли ми скінчили роботу й повернулися до майстерні, я почав діставати із скриньки інструмент і раптом побачив… Може, хтось упустив його туди?.. Служниця, що відчиняла нам двері, була якась чудна. Може, то вона недогледіла, коли прибирала на столику… Клянуся вам, я не знаю, яким чином він опинився у моїй скриньці!
— Що саме? — спитала вона.
— Ключ від надвірних дверей.
Вона подивилася на нього довгим допитливим поглядом.
Він заговорив знову:
— Я не знаю, як він туди попав. І не знав про це, доки не побачив у майстерні… — Він безпорадно розвів руками. — Та мені, звісно, ніхто не повірить.
— Годину тому я б не повірила, — призналася вона. — А тепер… Не знаю. Ну, розповідайте далі.
— Розповідати лишилося небагато, можете й сама здогадатися. Я хотів віддати ключа хазяїнові, але той уже пішов додому. Можна було віднести його туди, в дім, і повернути служниці. Та година була пізня, я стомився і хотів їсти. Отож і вирішив однести ключа на другий день, неодмінно. Але того дня я від восьмої ранку і аж дотемна працював, не мав ані хвилини вільної. А на третій день — просто забув. Забув, та й годі!..
Ну, а потім, я вже казав вам, робота скінчилась, і я опинився на вулиці. Трохи грошей, що в мене були, швидко розійшлись, і… Одне слово, вчора я взяв свою скриньку з інструментом, щоб подивитися, чи нема там чого продати або заставити. Все, що я мав окрім цього, я вже поспродував раніш. Я зазирнув у скриньку — і побачив той ключ. А побачивши, згадав, звідки він у мене.
Я поклав ключ у кишеню, трохи причепурився і подавсь до того будинку на Сімдесятій вулиці. Думав, поверну ключа, а там, може, знайдеться для мене яка робота — ну, хоча б перегорілі лампочки позаміняти…
Біля дверей я подзвонив. Але ніхто не вийшов. Я дзвонив ще і ще… Було це вдень. Я ходив перед дверима туди й сюди і не знав, що мені робити. А потім із сусіднього «будинку вийшов якийсь хлопчина і побачив мене — помітив, що я дивлюся на ті двері й ніби дожидаю. Він підійшов і сказав, що там нікого нема, поїхали у свою віллу за місто. Я здивувався, що на першому поверсі не зачинено віконниць, як це звичайно буває в таких випадках. Та хлопчина пояснив, що хтось із господарів зостався ще на кілька днів, а як він поїде, отоді, либонь, усе й позачиняють. Тоді я спитав, коли мені найліпше прийти, щоб застати його вдома. Хлопець не знав напевне, але порадив навідатись увечері.
І от я повернувся у свою комірчину і став чекати вечора. І поки я чекав, у мене виникла одна думка. Навряд чи треба казати яка — ви, певне, сама розумієте…
— Розумію, — кивнула вона.
— Ця думка дедалі міцнішала. Дуже погана думка. Такі думки — мов бур'яни, їх важко вирвати, коли вони вже пустили коріння в грунт, цебто людині в душу. А тут іще все, можна сказати, живило ті бур'яни. Я не мав жодного цента. Вже два дні я нічого не їв, анічогісінько. Коли нічого нема, і нема грошей, і ні на що купити навіть кави та булку… Тоді почуваєш себе дуже кепсько, — сказав він просто.
Відтак трохи помовчав і став розповідати далі:
— Уже два тижні я не навертавсь на очі хазяйці, щоб вона не вигнала мене з кімнати. Таке могло статися щохвилини, і я лишився б безпритульний… Отож, ця думка й росла, мов бур'ян. А я цілий день сидів на ліжку і вертів у руках отого ключа…
Десь близько сьомої, коли вже зовсім посутеніло, я вийшов з дому і знову подався туди… — Він невесело посміхнувся. — Більше на своє виправдання не скажу ані слова. Решту можете слухати без будь-якої поблажливості…
Я підійшов до будинку й побачив, що у вікнах на першому поверсі світиться. Отже, я не спізнився — адже йшов туди, щоб застати господаря вдома. Коло під'їзду чекало таксі. Й поки я стояв і роздивлявся, світло в будинку згасло. А ще за хвилину звідти вийшли двоє, чоловік і жінка. Вони рушили до таксі.
Вони не квапились. Я міг підбігти до них або гукнути, і вони зупинились би… Та я наче прикипів до місця. Стояв мовчки, спостерігав і вичікував, поки вони поїдуть. Вони відправлялися на цілий вечір: жінка була в довгій сукні, чоловік — у смокінгу. Так зодягнені, люди не повертаються скоро.
Вони сіли в машину й поїхали. Я теж попростував геть. Ішов, і обмацував у кишені ключа, й опирався тій причепливій думці. Я наблизився до будинку з другого боку, а тоді повернув назад і обійшов квартал знову.
Слово честі, я опирався щосили! Та, певне, сили було обмаль. Два дні я не мав у роті ані ріски, а натщесерце опиратися важко…
Я не взяв із собою скриньки з інструментом, але мав у кишені дві невеличкі викрутки — саме те, що треба. Скажу вам одразу: вони опинились у мене в кишені не випадково.
І все-таки я ще силкувався встояти проти спокуси і навіть був викинув ключ у вуличну смітницю. Але марно: за хвилину я повернувся й витяг його звідти. І рушив просто до дверей. Одне слово, таки не встояв. Ви не думайте, спочатку я почував себе пречудово і саме тому, що не встояв. — Він засміявся, але сміх той був гіркий. — А про решту вже годі й казати, і так усе зрозуміло… Одначе я все ж таки подзвонив біля дверей — востаннє, про псяк випадок. Хоч і знав, що там нема нікого. Потім відімкнув ключем двері. Вони подались одразу — господарі не поміняли замка. А може, навіть і не помітили, що ключ загубився, хтозна.
Я піднявся сходами, перейшов кабінет, чи що воно там у них таке, і опинився у ванній. Світло ввімкнув без усякого побоювання — вікна там нема, отже знадвору не видно. Дурнячий сейф — певне, лиш один такий і є! Тільки дверцята й рама залізні, а все інше — дерев'яне. І коли я одірвав задню стінку, все відкрилося: досить рукою сягнути — і скринька ось вона!.. Може, з кімнати в той сейф і справді нелегко залізти, адже ніхто й гадки не мав, що до нього добиратимуться ззаду.