Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чоловік сказав:

— Як ти вважаєш, чи не краще нам…

Він не докінчив. Та Руді зрозуміла, що він мав на думці, з того напруженого виразу, який з'явився на жінчиному обличчі. Він промовив це так спокійно, ніби казав, що треба запнути завіси або погасити світло.

Руді похолола.

Жінка теж перелякалася. Не за Руді. Вона боялася за себе. Певне, добре знала того чоловіка. Знала, на що він здатний.

— Тільки не тут, не в цій кімнаті, Гріфе! — попрохала вона. — Адже всім відомо, що ми тут були. Потім біди не минути.

— Та ні, ти не зрозуміла, — мовив він просто. — Я зовсім не хотів…

Він одійшов до вікна, спокійно розчинив його і, нахилившись, замислено подивився вниз. Тоді повернувся й сказав півголосом:

— Четвертий поверх. Либонь, досить буде. — І зробив промовистий жест. — Ми втрьох сіли випити, а потім вона захотіла відчинити вікно, провітрити кімнату. А потім… Адже таке нерідко трапляється.

Руді здавалося, що серце її палає, як смолоскип.

— Усе воно добре, але ж такі справи завжди розслідує поліція, а нам це ні до чого, Гріфе.

— То що ж тоді робити? Залишити її тут? — спитав він різко, гавкучим голосом.

Джоан Брістоль поправила зачіску.

— Ось бачиш, у яку халепу ми через тебе вскочили, — пробурчала вона. — Навіщо було…

— Не ляпай язиком! — грубо сказав чоловік.

— Таж вона знає. А то чого б їй сюди йти, подумай? і — Якого ж біса ти не робила все як слід? З самого початку, як ми умовились!

— Не могла я сама його укоськати! Я відчинила тобі двері, щоб ти пристрашив його, змусив дати грошей. І гадки не мала, що ти його застрелиш.

— А що я, по-твоєму, мав робити, коли він ухопився за оцю штуку? Віддати її, га? Ти ж бачила, як усе було. Я мусив його застрелити — то був просто самозахист. Та й до чого тепер узагалі про це теревенити? Сама все зіпсувала. Того, що зроблено, однаково не вернеш. А тут іще маєш клопіт з оцією… Як на мене, то найрозумніше все-таки…

— Ні! Кажу тобі — ні, Гріфе! Це буде найнерозумніше. Нехай собі плескає, коли ми заберемося звідси. Адже це тільки її слово проти нашого слова. Вона ж бо й сама там була, хіба не правда? І могла це зробити так само, як і ми. Краще ходімо звідси хутчій.

Гріф відчинив дверцята стінної шафи й зазирнув туди.

— А може, оце? Всунемо її сюди й загубимо ключа. Шафа в цегляній стіні, отже, ніхто її не почує. А ми вигадаємо доволі часу. Хтозна, коли ще відчинять цю шафу.

Вони перетягли Руді до шафи і, мов лантух, засунули її всередину.

— Треба її якось прив'язати, — сказав Гріф. — Щоб не билась об дверцята.

Він змайстрував із простирадел щось на зразок збруї і прив'язав до гачка в стіні. Тепер Руді не могла й поворухнутися.

Джоан Брістоль спитала:

— А там є чим дихати? Може, її довго не…

— Не знаю, — перепинив її Гріф. — Нехай з'ясує це сама, а потім нам розкаже.

Вони замкнули шафу. Руді опинилася в темряві. Ключа вийнято. Ключа, котрого вони намірялися викинути десь на вулиці. Вона чула їхню розмову.

— Давай мені валізу, Джоан.

— А як бути з отим бовдуром, що сидить у вестибюлі? Адже він напевне бачив, як вона піднімалася сюди.