Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О такій порі ви ходите без бабусі?

— Атож.

— Ну, то й що?.. Хтось зупинив вас перед дверима й розповів, що сталося, сказав, що в будинку поліція? Там уже повно люду? Як ви дізналися, що він мертвий?

Руді мусила відповідати на її запитання. Це скидалося на ризикований танець на туго натягненому дроті, без балансира й без сітки.

— Ні, там нікого не було. Ніхто ще не знає. Мабуть, я перша його знайшла. В мене був ключ, він сам мені дав. Я пішла туди, а у вікнах не світилось. Я подумала, що він іще не повернувся, і вирішила зачекати. Піднялася нагору й побачила його там, застреленого.

Джоан Брістоль з напруженою увагою слухала її розповідь.

— І що ж ви тоді зробили? Певне, мерщій кинулися до телефону й почали репетувати: «Вбивство, вбивство!»

Статечна й розважлива жінка, що сиділа на стільці Руді, знову звела очі на співрозмовницю.

— Ви що, маєте мене за таку дурепу? Звичайно, я одразу ж звідти забралась, але без паніки. Погасила світло, замкнула двері й залишила там усе, як було. І нікому й слова про це не сказала! Голубонько, невже ви думаєте, що мені хочеться, аби мене вплутали в цю справу? Тільки цього мені бракувало!

— А коли ви там були?

— Я щойно звідти.

— Отже, будемо вважати, що ніхто ще нічого не знає… І крім вас…

— І вас.

Вона відчула позаду якийсь рух. Може, там колихнулося повітря або щось легенько рипнуло.

— Ви прийшли сюди сама?

— Авжеж. Я все роблю сама. Більше нема кому.

Дзеркало на комоді показало, що двері позад неї повільно прочиняються. Руді не могла повернути голови. Могла тільки подумати: «Двері позаду відчинилися. І зараз хтось… Значить, це таки їхня робота. Я вгадала. Значить, я пішла правильним слідом, а Квін — хибним».

Тепер вона все знала. Та яка їй була з того користь? Вона сама напитала собі лиха і вже не могла його уникнути.

Тим часом Джоан Брістоль поставила ще одне запитання — радше для того, щоб відвернути її увагу, аніж почути відповідь.

— А чому ви приплутали до цього мене? Чому прийшли сюди?

Руді не було потреби щось казати — відповіді ніхто не чекав. Ті вже самі зметикували, що до чого, без її пояснень.

Нараз щось цупке й пухирчасте затулило їй обличчя. Напевне, махровий рушник. Вона шарпнулася, але ту ж мить п руку затиснуло немов у залізних лещатах. Джоан Брістоль зірвалася з місця і схопила її за другу руку. І от уже руки їй відведено назад, схрещено за спиною і зв'язано.

По тому груба рука, більша й важча від жінчиної, трохи посмикала рушника й спустила його до половини обличчя, відкривши очі й ніс.

Джоан Брістоль, стоячи перед Руді, сказала до того, хто був за стільцем:

— Пильнуй, щоб не закричала, Гріфе. Крізь ці стіни геть усе чути.

Чоловічий голос буркнув:

— Зв'яжи їй ноги. Вона б'ється каблуками.

Жінка нахилилася. Руді відчула, що їй затягують литки. Тепер вона була зовсім безпорадна, уся зв'язана, мов сніп.

Джоан Брістоль підвелася.

— Ну, а далі що? — спитала вона.