Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ні, вона не знала, не знала, як їй діяти! Знала тільки, що піде туди, бо іншої ради немає. І немає в кого просити допомоги. Хіба що тільки у її єдиного в цьому місті друга…

«О годиннику на вежі «Парамаунт»! Тебе звідси не видно, але ти почуєш мене. Ніч кінчається, і автобус скоро відходить. Допоможи мені й цього разу!»

З обох боків її обступали числа на дверях: шість — ліворуч, сім — праворуч. Ще вісім — за поворотом. А далі — глухий кут. Коридор упирався в двері, в останні двері з табличкою «409».

Ті двері нічим не різнилися від інших. Але за ними — все її майбутнє. Від цих дверей, від цих старих, пошарпаних дощок залежить її доля: або вона знову стане людиною, або ж довіку лишиться найманою лялькою в дансингу. І чого б це якісь двері мали стільки важити в її житті!..

Вона подивилася на свою руку так, наче хотіла сказати: «І ти насмілилася це зробити? Яка ж ти хоробра!» Рука вже сама постукала в двері, не дожидаючи, поки їй звелять.

Двері відчинилися, та перед тим Руді ще мала час подумати, що їй казати. І ось вони опинилися лице в лице, дивлячись у вічі одна одній, — та жінка і вона. Гостре, вкрите шаром косметики обличчя було зовсім близько, так близько, що Руді бачила забиті пудрою пори. Неприязні, насторожені очі були так близько, що вона могла розглядіти тонюсіньке павутиннячко червоних жилок на білках.

Нараз їй пригадався коридор у Грейвзовому будинку. І те, як вона йшла там у темряві разом з Квіном. Аж тепер вона збагнула, що знову чує запах тих самих парфумів.

Тим часом очі вже змінилися. Неприязна настороженість обернулася на відверту ворожість. Почувся низький хриплуватий голос. Люди з таким голосом не полюбляють жартів.

— Ну, чого вам? Ви що, прийшли позичити цукру чи помилилися дверима? Вам тут чогось треба?

— Так, — тихо відказала Руді. — Треба.

Певне, перед тим як відчинити двері, жінка глибоко затяглася сигаретою, і тепер з її ніздрів раптом вихопились дві сердиті струминки диму. В цю мить вона скидалася на сатану.

Вона підвела руку, щоб грюкнути дверима у Руді перед носом.

Руді так і тягло повернутися й піти. Повернутися й хутко піти геть. Милий боже, як їй хотілося піти! Але вона не могла собі цього дозволити. Знала, що зайде туди, хоч би це й означало для неї неминучу загибель. Ні, двері мають лишитися відчинені!

— Забери ногу! — люто просичала жінка.

— Ми одна одної особисто не знаємо, — сказала Руді тим грубим голосом, яким часто говорила в дансингу. — Але в нас є спільний знайомий.

Джоан Брістоль труснула головою.

— Стривай, стривай! А ти хто така? Я тебе вперше в житті бачу. Який іще спільний знайомий?

— Я кажу про містера Стівена Грейвза.

На обличчі жінки промайнула тінь занепокоєння. Та вона могла точнісінько так реагувати і тоді, якщо тільки намагалася шантажувати Грейвза, а потім пішла собі.

Весь цей час у кімнаті, на стіні, котру бачила Руді, манячила невиразна, ледь помітна тінь. Тепер тінь почала швидко рухатись, — дуже швидко, але безгучно, — і зникла.

Жінка кинула оком у той-таки бік, тоді, немов уздрівши якийсь наперед умовлений знак, обернулася до Руді. В її напруженому голосі вчувалася погроза:

— То, може, ви зайдете і розкажете?

І розчинила двері. То не був жест гостинної господині, а різкий і владний рух, що, здавалося, говорив: «Або ти зайдеш сама, або я втягну тебе силоміць».

Ту мить Руді була ще вільна. Позад неї простягся довжелезний коридор. Вона подумала: «Так, зараз я ввійду. Дай боже, щоб вийшла жива…»

І — ступнула вперед.

Неквапно пройшла повз ту жінку в поганенько умебльовану, пропахлу тютюновим димом кімнату. Грюкнули двері. Двічі клацнув замок.

«Двері замкнуто. Тепер я повинна взяти гору, а ні — то не видобутися мені звідсіль». Ось що подумала Руді.

Бій почався. Бій, у якому за зброю їй мали правити розум, нерви, жіноча інтуїція.

У кімнаті нікого не було. Та, подивившись на зачинені двері до ванної, Руді помітила, що клямку з того боку тільки-но відпущено і вона ще не встигла стати на місце. Коли виявиться, що вона, Руді, знає не так уже й багато, двері зостануться зачинені. Якщо ж вона знає забагато… Як довідатися, де межа між тим, що їй можна знати, і тим, що вже забагато? Це їй можуть сказати двері до ванної. «Нас тут троє», — попередила її ота клямка. Ну, а решта? Шухляди старого комода засунуто на місце нерівно, ніби з них щойно виймали речі. Біля ліжка — валіза, уже спакована. На комоді — жіноча сумка, рукавички, зібганий носовичок. Сумка розкрита, неначе в ній похапцем чогось шукали і не встигли закрити.

Джоан Брістоль одсунула від столу стілець і поставила спинкою до дверей ванної.