Корнель. Облиш, Тоні. Ти ж знаєш, мама не любить, коли хтось бавиться з приймачем. Це ж пам’ять по нашому Їржі…
Тоні. Чуєш, Корнелю, як гарно!
Корнель. Так, гарно, але зараз не час на це. Вимкни, Тоні. Бо мене чорти беруть.
Тоні (вимикає приймач, але не підводиться). Шкода. Це якась закордонна станція. Мені здається, що… десь на півночі. Так звучало… наче сніжок сипався.
Корнель. Тобі весь час щось здається. (Запалює сигарету й нервово ходить по кімнаті). Як безглуздо, що я мушу сидіти вдома… (Поглядає на годинник на руці) — Зараз робітники йтимуть з роботи. Може збитися буча… Сто чортів, мені ж треба бути там! (Спиняється біля вікна й прислухається).
Тоні. Корнелю!
Корнель. Га?
Тоні. А що з Петром?
Корнель. Не знаю. Заарештували. Хай би не встрявав у це.
Тоні. А ти хіба не встряєш?
Корнель. Так, але з другого боку. Цс дуже велика різниця.
Тоні. Яка?
Корнель. Ми за порядок — і за благо народу. Ти цього ще не розумієш. Твоє щастя.
Тоні. Петр також стояв за благо народу. А ви його заарештували.
Корнель. Бо він інакше уявляв собі це благо. Він думав, що нами може правити та брудна потолоч. Красно дякую, ото картина була б! Вони вже показали нам, на що здатні: тільки грабувати та мститися. (Гасить сигарету). Вони б занапастили країну.
Тоні. Але ж Петр виступав проти грабунків!
Корнель. Тим Бірше! Петр хотів, щоб із банди викувався уряд. А саме цього ми й не можемо дозволити.
Тоні. Хто це — ми?
Корнель. Наша партія. Ми, нація. Якби захопили владу вони, з їхніми утопіями… з їхнім пацифізмом і рівністю… Отоді б каша заварилася, хлопче! Адже це зрада інтересів нації — те, чого хочуть ці людці! Розпустити армію… взяти в свої руки державні установи… експропріювати заводи й фабрики… Гарне діло! Це був би кінець культури й усього на світі. Ні, ні, Петре, ми но дозволимо, щоб наша нація до такого докотилась. Пора вже взяти в шори цих горлопанів та зрадників… Та нащо тобі мої проповіді, Тоні.
Тоні (підводиться). Корнелю…
Корнель. Ну?
Тоні. А що буде з Петром?
Корнель (знизує плечима). Нема ради, треба чекати. Наші його заарештували, і поки що… він за гратами.
Тоні. Як злочинець?
Корнель. Як заручник. Не бійся, нічого там із ним не станеться. Але якщо та чорна зграя знову почне стріляти на вулицях, тоді… хтозна.
Тоні. Тоді ви… розстріляєте Петра?
Корнель. Я — ні, Тоніку. Але, сам розумієш, боротьба — це боротьба. Не треба було Петрові встрявати в неї. Можеш повірити, мені було б страшенно шкода, якби… якби з ним щось сталося. Але це вже від нас не залежить… Хай той набрід складе зброю, і тоді наші відпустять Петра… з усіма заручниками. От воно як.
Тоні (з жахом в очах). Уяви собі, Корнелю… уяви собі, що у Петра на серці! Як він дивиться на двері й чекає, з ранку до вечора чекає… коли вони відчиняться… «Виходьте». — «Куди?» — «Швидше, там побачите!»
Корнель. Стривай. (Прислухається). Тихо. На щастя, ніхто но стріляє. Бо якби хтось десь вистрелив, тоді кепське діло, Тоні. Тоді наші вже не даватимуть пощади… Але я гадаю, що та голота вже поховалася. Адже то кодло боягузів. Хай тепер Петр побачить, із ким злигався! Постав проти них кулемет —і вони розбіжаться, як-зайці… Чуєш? Тихо. Мабуть, переговори. Хоч я, правда, й не розумію, як можна вести переговори з такою бандою.
Тоні. Корнелю, а руки тоді зв’язують?