— Слухайте, Вондрачеку, — сказав він. — Виявилося, що ви вже одного разу хотіли отруїти його; всипали йому в каву отруту для щурів. Це правда?
— Правда.
— З цього видно, що ви вже давно зазіхали на його життя. Ви мене розумієте?
Чоловік шморгнув носом і безпорадно знизав плечима.
— Так це ж через той клапоть конюшини, — промимрив він. — Тесть продавав його, а я кажу: «Тату, не продавайте, я куплю кролів…»
— Стривайте, — перебив його голова суду. — То була його конюшина чи ваша?
— Ну, його, — буркнув обвинувачений. — Але навіщо йому конюшина? А я йому кажу: «Тату, лишіть мені хоч оте люцернище», а він мені: «Як помру, воно зостанеться Маржці, а тоді роби з ним що хочеш, голодранцю». Маржка — це жінка моя.
— І за це ви хотіли його отруїти?
— Авжеж.
— За те, що вилаяв вас?
— Ні. За ґрунт. Він сказав, що продасть його.
— Ну то що? — вигукнув голова. — То ж був його ґрунт чи ні? І чому він не мав права його продати?
Обвинувачений Вондрачек докірливо подивився на голову.
— Адже ж у мене там поряд смужка картоплища, — пояснив він. — Я на те й купив її, щоб колись до того клаптя приточити, а він каже: «Яке мені діло до твоєї смужки, я свій клапоть продам: Йоудалові».
— То ви з ним не ладнали? — допитувався голова.
— Атож, — похмуро підтвердив Вондрачек. — А все через ту козу.
— Яку козу?
— Він мою козу доїв. Я йому кажу: «Тату, не займайте кози або дайте нам отой лужок над річкою». А він віддав лужок у оренду.
— А гроші куди подів? — спитав один з присяжних.
— Та куди ж, — засмучено відказав обвинувачений. — У скриню сховав. «Як помру, — каже, — вам зостануться». А сам не вмирає та й не вмирає. А йому ж було вже за сімдесят.
— То ви кажете, що в незгоді винен був ваш тесть?
— Атож, — невпевнено відказав Вондрачек. — Він не хотів нічого нам дати. «Поки я живий, я хазяйную, — казав, — і квит». А я йому кажу: «Татусю, якби ви купили корову, то я б те поле впорав, та й не треба продавати». А він мені: «Як умру, купуй хоч дві корови, але свою смужку я продам Йоудалові».
— Слухайте, Вондрачеку, — суворо сказав голова, — а не через ті гроші в скрині ви вбили його?
— Ні, ті гроші були на корову, — вперто відказав Вондрачек, — Ми собі покладали — як він помре, купимо за них корову. Ну як у хазяйстві без корови? Де гною брати?
— Обвинувачений, — втрутився прокурор, — тут ідеться не про корову, а про людське життя. Чому ви вбили свого тестя?
— Таж за той ґрунт.
— Це не відповідь.
— Він хотів його продати…
— Але ж гроші після смерті однаково лишились би вам!
— Авжеж, але він не хотів умирати, — з досадою відказав Вондрачек. — Якби він, ласкавий пане, вмер по-доброму… Я йому ніколи нічого лихого не зробив. Усе село посвідчить, що я його шанував, як рідного батька, правда ж? — сказав він, обернувшись до публіки.