— Який купон? — жваво спитав Пепа: він, звичайно, відчував у собі героїчну снагу стати детективом, канадським трапером, капітаном корабля абощо, і його обличчя прибрало доречного в таку хвилину енергійного й зосередженого виразу.
— Бачте, — відказав пан Соучек, задумливо втупивши очі в підлогу, — при ній не знайшли анічогісінько: той, хто її вбив, забрав у неї дочиста все, що мало хоч якусь вартість. Тільки в лівій руці вона затисла ремінець, відірваний від сумочки, а саму сумочку ми знайшли трохи поодаль у житі. Він, мабуть, хотів видерти в неї й сумочку, та, як ремінець урвався, викинув її в жито, але перше повибирав з неї все. Зостався там між складочками тільки квиток із трамвая номер сім, та ще купон із посудної крамниці на суму п'ятдесят п'ять крон. Більше ми не знайшли нічого.
— А зашморг на шиї? — нагадав Пепа. — Хіба це вам не зачіпка?
Пан Соучек покрутив головою.
— Просто уривок білизняної шворки — яка ж це зачіпка? Отож у нас не було нічогісінько, крім того трамвайного квитка та купона. Звісно, ми дали оголошення в газети, що знайдено труп жінки віком близько двадцяти п'яти років, у сірій спідниці та блузці в смужечку, тож коли від когось два місяці тому пішла служниця з такими прикметами, хай повідомить поліцію. Надійшло понад сотню повідомлень: бачте, у травні служниці чомусь най-частіш міняють місце; але всі ті повідомлення виявились ні до чого. Тільки мороки набралися, перевіряючи, — меланхолійно сказав пан Соучек. — Поки така дівуля, що служила в Дейвицях, знайдеться десь у Вршовицях або в Коширжах, добродію, цілий день пробігаєш, а врешті виявиться, що марно: вона там собі живісінька, та ще й посміється з тебе, дурепа. О, яке гарне грають, — відзначив він задоволено, киваючи головою в такт мелодії з Вагнерової «Валькірії», у яку оркестр на острові вкладав усю свою снагу. — Такий сумний мотив… Я люблю сумну музику. Тому й ходжу на всі пишні похорони — ловити там кишенькових злодіїв.
— Але ж не міг той убивця не лишити ніяких слідів! — зауважив Пепа.
— Бачите он того жевжика? — жваво спитав пан Соучек. — Він обкрадає карнавки в церквах. Хотів би я знати, чого йому тут треба. Ні, той убивця ніяких слідів не лишив. Але як знайдете вбиту дівчину, то можете закластися, що то доклав рук її коханець, так буває звичайно, — промовив він задумливо. — Ви, панночко, не хвилюйтеся… Тож якби ми дізналися, хто вона, то спіймали б і вбивцю. Але як дізнатися, хто вона? От де була морока.
— Але ж у поліції є свої методи, — невпевнено сказав Пепа.
— Авжеж, є, — з нехіттю погодився пан Соучек. — Такий, приміром, метод, як шукати одну пшонину в мішку з сочевицею. Терпіння треба мати, юначе. Знаєте, я люблю читати детективні романи — скільки там пишуть про всякі там мікроскопи тощо. Але що б ви побачили в мікроскоп на тій нещасній дівчині? Хіба що захотіли б подивитись на родинне щастя якого-небудь жирного хробака, як він веде на прогулянку своїх хробаченят. Вибачте, панночко… Мене завжди за печінки бере, коли я чую балачки про методи. Бачте, провадити розслідування — це не те, що читати роман і вгадувати, чим він закінчиться. Це скоріш буває так, ніби вам дали той роман і сказали: «Пане Соучек, прочитайте оце все підряд і, де знайдете слово «хоча», відзначте ту сторінку». Отака наша робота, розумієте? Тут вам не поможе ніякий метод і ніяка кмітливість; треба читати й читати, а врешті виявиться, що в усій книжці немає жодного «хоча». Або ж мусиш бігати по всій Празі та розшукувати, де живе добра сотня Андул чи Марженок, щоб за всіма правилами криміналістики з'ясувати, що жодної з них не вбито. Ось про що варто б написати, — сердито сказав детектив, — а не про вкрадене перлове намисто цариці Савської. Бо це принаймні солідна робота, юначе.
— Ну, і як же ви розплутали це діло? — спитав Пепа, наперед певний, що він узявся б не так.
— Як розплутали? — замислено перепитав пан Соучек. — Насамперед — треба було з чогось почати. Хоч би з отого трамвайного квитка. Можна було гадати, що та дівчина — коли вона була служниця — служила десь недалеко від тієї лінії; звісно, може, воно й не так, може, вона їхала сімкою випадково, але ж для початку треба за щось зачепитись, а то як же ти почнеш? Але сімка ходить через усю Прагу, з Бжевнова через Малу Страну і Нове Место аж на Жижков. Отже, знов це нічого не давало. Правда, був ще той купон, і ми принаймні знали, що дівчина недавно купила в такій і такій посудній крамниці на п'ятдесят п'ять крон товару. Ми й пішли до тієї крамниці.
— І там її згадали! — вигукнула Мінка.
— Та де, панночко! — буркнув пан Соучек. — Хто б там її пам'ятав. Але пан доктор Мейзлік, наш комісар цебто, пішов туди й спитав, що в них можна купити за п'ятдесят п'ять крон. «Це залежить від того, скільки предметів, — сказали йому, — Але як один предмет, то це може бути тільки англійський чайничок на одну персону: він коштує рівно п'ятдесят п'ять крон», — «Ну, дайте мені такий чайничок, — каже пан доктор, — тільки з відбракованих, щоб не так дорого».
А тоді, значить, пан комісар кличе мене й наказує! «Слухайте, Соучек, це діло для вас. Припустимо, що та дівчина була служниця. Ну, а служниці частенько трапляється розбити щось із посуду. Коли таке станеться втретє, хазяйка їй каже: «Тепер купи за свої гроші, розтелепо!» І тоді служниця йде й купує один предмет — такий, як вона розбила. А один предмет за п'ятдесят п'ять крон — це може бути тільки отакий англійський чайничок». — «Та й дорогий же, бісова душа», — кажу. А він мені: «Отож-бо й є. По-перше, це нам пояснює, чому та дівчина зберігала купон: для неї це була купа грошей, і вона, мабуть, сподівалася, що колись хазяйка їй ті гроші поверне. По-друге — це чайник на одну персону. Отже, або дівчина служила в якоїсь самотньої людини, або ж її господиня мала таку людину на квартирі, і їй подавали на сніданок чай у такому чайничку. І найскоріш та самотня людина була жінка, бо самотній чоловік навряд чи купив би собі такий дорогий і гарний чайник: чоловіки звичайно навіть не помічають, із чого п'ють. І ще з однієї причини я думаю, що це самотня жінка: такі старі панни-квартирантки завжди дуже люблять мати щось своє, гарненьке, тож і купують отакі надміру дорогі речі».
— Це правда! — вигукнула Мінка. — Ти знаєш, Пепо, у мене теж є така гарнесенька вазочка!
— От бачте, — сказав пан Соучек. — Але купона від неї ви не зберегли. А потім пан комісар мені каже: «А тепер, Соучеку, міркуватимемо далі; звичайно, все це дуже непевне, але ж із чогось треба почати. Завважте: людина, що може викинути п'ятдесят п'ять крон за чайничок, на Жижкові не житиме. (Розумієте, це пан доктор мав на увазі сьомий трамвай, тобто той трамвайний квиток). У центрі Праги мало хто пускає квартирантів, а на Малій Страні п'ють тільки каву. Тож я гадаю, що найкраще пошукати між Градчанами і Дейвицями, коли вже держатися сьомого маршруту. І ще я майже певен, — каже, — що панна, котра п'є чай із такого англійського чайничка, мешкає неодмінно в будиночку з палісадником; такий уже сучасний англійський стиль, Соучеку». Бачте, у нашого доктора Мейзліка часом бувають такі шалені ідеї. «То знаєте що, Соучеку, — каже він мені, — візьміть цей чайничок і попитайте в тому районі, де там є такі заможні квартирантки; і коли в котроїсь є такий чайничок, то ви спитайте, чи в її господині не звільнилась у травні служниця. Це, звичайно, з біса непевний слід, але спробувати можна. Тож ідіть, це діло якраз для вас».
Я, сказати правду, такого ворожіння не люблю: порядний детектив — не якийсь там астролог чи ясновидець. Детективові не слід так удаватися в міркування: правда, буває, що випадково угадаєш, але ж випадок — то не чесна праця. Той трамвайний квиток і чайничок — це принаймні таке, що можна в руках подержати, але решта — то тільки… гра фантазії, — сказав пан Соучек, трохи бентежачись, що вжив такого вченого слова. — Тож я й узявся до діла по-своєму: став ходити там від будинку до будинку й питати, чи немає в них такого чайничка. І уявіть собі: навідав сорок шість будинків, а в сорок сьомому служниця каже: «Ой-ой, такий самісінький у нашої квартирантки!» Я тоді кажу їй, щоб провела мене до господині. Та господиня, генеральська вдова, держала двох квартиранток, і в однієї, панни Якоубкової, викладачки англійської мови, був такий англійський чайник. Я й питаю: «Ласкава пані, від вас не пішла у травні служниця?» — «Пішла, — відказує, — звали її Маржка, а прізвища не пам'ятаю». — «А не розбила вона чайника у вашої квартирантки?» — «Розбила, — каже, — і мусила купити новий за свої гроші. Господи, але звідки ви знаєте?» — «Ми, ласкава пані, знаємо про все!»
Ну, далі вже пішло легко: насамперед я розшукав служницю, що з нею та Маржка приятелювала, — знаєте, у кожної служниці є приятелька, неодмінно тільки одна, але тій одній вона вже все-все розказує, — і довідався від неї, що вбиту звали Марія Паржизкова, а родом вона була з Джевича. Але найбільш мені треба було знати, чи мала кавалера та Маржка. Виявилося, вона гуляла з якимось Франтою; хто він і що, приятелька не знала, але згадала, що якось була з ними обома в «Едені»[225] і там ще якийсь тип гукнув тому Франті: «Здоров, Фердо!» А в нас у поліції є такий пан Фриба, фахівець по всяких прізвиськах. Спитали його, і він зразу сказав: «Франта, або ж Ферда, — це Кроутіл із Коширж, а справжнє його прізвище — Пастиржик. Я його візьму, пане комісаре, тільки не сам, дайте мені ще одного чоловіка». Тож я пішов з ним, хоч це вже була не моя робота. Застукали його в коханки, він ще й стріляти хотів, поганець… Потім узяв його в шори комісар Матічка; як він це робить, ніхто не знає, але за шістнадцять годин комісар витяг із того Франти, чи Пастиржика, все: він признався, що задушив у житі Марію Паржизкову і забрав у неї ту сотню-другу крон, що вона одержала, як покинула службу. Він обіцяв їй, що одружиться: вони всі так роблять, — похмуро додав Соучек. Мінка здригнулася.
— Пепо, — шепнула вона, — який жах!
— Тепер уже ні, — поважно сказав пан Соучек із поліції. — От коли ми стояли над нею на полі, не знайшовши нічого, крім купона й трамвайного квитка, ото був жах! Два нікчемні папірці… І все ж ми помстились за сердешну Маржку. Отож я й кажу: нічого, нічого не треба викидати; навіть найнікчемніша річ може бути слідом або доказом. Ніхто не знає, юначе, що у нього в кишені потрібне, а що ні.
Мінка сиділа й дивилась перед себе застиглими, повними сліз очима; та ось вона в пориві палкої відданості обернулася до Пепи, і з її вогкої долоні випав зіжмаканий купончик, що його вона весь той час нервово м'яла в руці. Пепа того не побачив, бо він дивився на зорі; але пан Соучек із поліції побачив і всміхнувся сумно й мудро.
СІЛЬСЬКИЙ ЗЛОЧИН
— Підсудний, встаньте, — сказав голова суду. — Вас обвинувачують в убивстві свого тестя Франтішека Лебеди. На слідстві ви зізналися, що тричі вдарили його сокирою по голові з наміром убити. Визнаєте себе винним?
Змарнілий чоловік здригнувся і ковтнув слину.
— Ні, — видушив він із себе.
— Ви забили тестя?
— Забив.
— То визнаєте себе винним?
— Ні.
Голова суду мав ангельське терпіння.
[225] «Еден» («Рай») — народний сад у Празі з розважальними закладами