Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я ж вам кажу, колего, — бурчав окружний лікар, — ним уже цікавилася празька поліція. Годі й думати, щоб це був Бенда. Звичайнісінький бруднющий волоцюга.

— А воші у нього були? — зацікавлено спитав Гольдберг.

— Не знаю, — бридливо відказав лікар. — Та ви вже й не впізнаєте його, колего. Самі подумайте, труп цілий місяць пролежав у землі!

Коли могилу розкопали, докторові Гольдбергу довелось послати по горілку, бо інакше не можна було умовити гробарів, щоб вони витягли й занесли до трупарні те невимовне страхіття, що лежало на дні ями, зашите в лантух.

— Ідіть оглядайте самі! — сердито кинув окружний лікар Гольдбергові й лишився надворі перед моргом, закуривши міцну сигару.

За хвильку з трупарні, заточуючись, вийшов Гольдберг, блідий як смерть.

— Ідіть гляньте, — сказав він хрипко, вернувся до трупа й показав на те, що колись було людською головою. Пінцетом він відтяг рештки губів, і стало видно жахливо попсовані зуби — чи, скоріше, тільки жовті залишки зубів між чорними плямами гнилі.

— Дивіться уважно, — шепнув Гольдберг, тицьнув пінцетом між зуби й здер з них щось чорне. Відкрилися два чудові, міцні різці. Але довше доктор Гольдберг не міг витримати: він вибіг із трупарні, обома руками держачись за голову.

Незабаром він вернувся, блідий і тяжко засмучений.

— Оце вам «помітно попсовані зуби», колего, — тихо мовив він. — То була тільки чорна смола — актори наліплюють її на зуби, коли грають старих дідів або волоцюг. Цей брудний голодранець був артист, колего… І то великий артист, — додав він, безнадійно махнувши рукою.

Того ж таки дня доктор Гольдберг відвідав фабриканта Корбела. То був рослий, дужий чоловік з могутнім тілом і важким випнутим підборіддям.

— Добродію, — сказав йому Гольдберг, зосереджено дивлячись на нього крізь опуклі скельця окулярів, — я прийшов до вас… у справі актора Бенди.

— О! — здивовано мовив фабрикант і заклав руки за потилицю. — То він уже знайшовся?

— Почасти, — відповів доктор Гольдберг. — Я гадаю, що вас це зацікавить… хоч би через той фільм, що ви хотіли знімати з ним… Тобто фінансувати.

— Який фільм? — байдуже запитав велетень. — Я нічого не знаю.

— Я маю на увазі той фільм, — уперто провадив Гольдберг, — що в ньому Бенда мав грати волоцюгу… а пані Грета якусь жіночу роль. Власне, весь фільм мав ставитись заради пані Грети, — невинним тоном додав лікар.

— А яке вам діло до того фільма! — пробурчав Кор-бел. — Це вам, мабуть, Бенда щось наговорив… То все передчасні балачки. Щось таке, може, й справді малося на думці… Вам Бенда сказав, так?

— Та ні! Ви ж йому звеліли, щоб нікому про це ні слова. Все в такій таємниці держали… Але, ви знаєте, Бенда в останні дні свого життя відпускав собі бороду й патли, щоб мати вигляд справжнього волоцюги. Адже Бенда був дуже вимогливий до таких деталей, правда?

— Не знаю, — відрубав фабрикант. — Ви ще чогось хочете?

— І фільм той мали знімати другого вересня, правда? Перші сцени малося зіграти, в Кшивоклатському лісі вдосвіта; волоцюга прокидається на узліссі… в уранішньому тумані… обтрушує зі свого лахміття листя й глицю… Уявляю собі, як Бенда зіграв би цю сцену. Я певен, що він перебрався б у найгірші лахи й шкарбани; він їх мав на горищі цілу скриню. Ось чому, коли він зник, увесь його одяг і білизна були вдома цілі. І як ніхто не здогадався! Адже слід було сподіватися, що він одягнеться в канцур'я й підпережеться мотузком, як справжній голодранець. Адже він був просто схибнутий на ретельності в костюмуванні.

— А далі що? — спитав велетень, відхилившись у затінок. — Бо я не розумію, нащо ви мені все це розповідаєте.

— Бо другого вересня, годині о третій ранку, — уперто вів далі доктор Гольдберг, — ви приїхали по нього машиною… мабуть, найманою, але, напевне, закритою; за кермом сидів, я гадаю, ваш брат — він, по-перше, спортсмен, а по-друге — не пробалакається. Ви, як було домовлено з Бендою, не пішли нагору, а засигналили на вулиці. За хвилинку вийшов Бенда… чи, власне, брудний і неголений волоцюга. «Ну, швидше, — сказали ви йому, — оператор уже поїхав попереду». І повезли його до Кшивоклатського лісу.

— Номера машини ви, певне, не знаєте, — іронічно мовив чоловік у затінку.

— Якби я знав його, вас би вже заарештували, — сказав Гольдберг дуже виразно. — Вдосвіта ви були на місці: десь на узліссі гаю зі столітніх дубів — чудовий пейзаж для кадру! Ваш брат, певне, зостався на шляху й удав, ніби щось лагодить у моторі. Ви повели Бенду в ліс, а кроків за чотириста від шляху сказали: «Отут». — «А де ж оператор?» — раптом згадав Бенда. І тоді ви вдарили його.

— Чим? — спитав чоловік у затінку.

— Свинцевою гирею, — відповів Гольдберг. — Бо французький ключ був би занадто легкий для Бендиного черепа, а ви хотіли знівечити його обличчя до невпізнання. А добивши його, вернулися до машини. «Готово?» — спитав ваш брат; але ви, мабуть, не відповіли, бо вбити людину — це не жарт.

— Ви збожеволіли, — мовив чоловік у затінку.

— Ні, я не збожеволів. Я тільки хотів нагадати вам, як, напевне, все було. Ви хотіли прибрати Бенду через ту історію з вашою дружиною: вона занадто вже відверто витворяла…

— Ах ви паршивий жиде! — гримнув на нього чоловік у кріслі. — Що це ви собі дозволяєте…

— Я вас не боюся, — сказав доктор Гольдберг, поправляючи окуляри, щоб мати суворіший вигляд. — Мені ви нічого не зробите — з усім вашим багатством. Чим ви можете мені дошкулити? Що не захочете оперуватись у мене? Я й сам би вам не радив.