Вибрані твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ви просто глузуєте, пане мій! — сказав він, зникаючи за дверима. «Яке ж тут глузування? — подумав Червяков. — І зовсім тут немає ніякого глузування! Генерал, а не може зрозуміти! Якщо так, не буду ж я більше просити пробачення в цього фанфарона! Чорт з ним! Напишу йому листа, а ходити не буду! Їй-богу, не буду».

Так думав Червяков, ідучи додому. Листа генералові він не написав. Думав, думав і ніяк не видумав того листа. Довелося на другий день іти самому пояснювати.

— Я вчора приходив турбувати ваше-ство, — забурмотів він, коли генерал звів на нього запитливо очі, — не для того, щоб глузувати, як ви зволили сказати. Я перепрошував за те, що, чхаючи, бризнув… а сміятися я й не думав. Чи смію я сміятися? Якщо ми будемо сміятися, то ніякої тоді, значить, і пошани до персон… не буде.

— Забирайся геть! — гаркнув генерал, раптом посинівши і затрусившись.

— Що-о? — запитав пошепки Червяков, мліючи від жаху.

— Забирайся геть звідси! — повторив генерал, затупавши ногами.

В животі у Червякова щось обірвалось. Нічого не бачачи, нічого не чуючи, він позадкував до дверей, вийшов на вулицю і поплентався… Прийшовши машинально додому, не скидаючи віцмундира, він ліг на диван і… помер.

1883

ТОВСТИЙ І ТОНКИЙ

На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два приятелі: один товстий, другий тонкий. Товстий щойно пообідав на вокзалі, і його губи лисніли від масла, мов стиглі вишні. Пахло від нього хересом і флер-д’оранжем. А тонкий щойно зійшов з вагона і був нав’ючений чемоданами, клунками та коробками. Пахло від нього шинкою і кофейною гущею. З-за його спини визирала худенька жінка з довгим підборіддям — його дружина, і високий гімназист з примруженим оком — його син.

— Порфирій! — вигукнув товстий, угледівши тонкого. — Чи ти це? Голубчику мій! Скільки зим, скільки літ!

— Матінко! — здивувався тонкий. — Миша! Друг дитинства! Звідки ти взявся?

Приятелі тричі поцілувалися і дивилися один на одного очима, повними сліз. Обидва були приємно здивовані.

— Любий мій! — почав тонкий після поцілунків. — От не чекав! От сюрприз! Ну, та глянь же на мене гарненько! Такий же красунь, як і був! Такий же душечка і чепурун! Ах, ти, господи! Ну, як же ти? Багатий? Одружений? Я вже одружений, як бачиш… Це ось моя дружина, Луїза, уроджена Ванценбах… лютеранка… А це мій Нафанаїл, учень третього класу. Це, Нафаня, друг мого дитинства! В гімназії разом учились!

Нафанаїл трохи подумав ї зняв шапку.

— В гімназії разом учились! — продовжував тонкий. — Пам’ятаєш, як тебе дражнили? Тебе дражнили Геростратом за те, що ти; казенну книжку цигаркою пропалив, а мене Ефіальтом за те, що я ябедничати любив. Хо-хо… Дітьми були! Не бійся, Нафаня! Підійди до нього ближче… А це моя дружина, уроджена Ванценбах… лютеранка…

Нафанаїл трохи подумав і сховався за батькову спину.

— Ну, як живеш, друже? — спитав товстий, захоплено дивлячись на друга. — Служиш де? Дослужився?

— Служу, милий мій! Колезьким асесором уже другий рік, і Станіслава маю. Платня погана… ну, та бог з нею! Дружина уроки музики дає, я портсигари приватно з дерева роблю. Чудові портсигари! По карбованцю за штуку продаю. Якщо ж хто бере десять штук і більше, тому, розумієш, знижка. Перебиваємось сяк-так. Служив, знаєш, у департаменті, а тепер сюди перевели столоначальником по тому ж відомству… Тут буду служити. Ну, а ти як? Либонь уже статський? Га?

— Ні, голубе мій, бери вище, — сказав товстий. — Я вже до таємного дослужився… Дві звізди маю…

Тонкий раптом зблід, скам’янів, але скоро обличчя його скривила широчезна посмішка; здавалося, що від обличчя і очей його посипались іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився… Його чемодани, клунки і коробки стиснулись, поморщились… Довге підборіддя дружини стало ще довшим; Нафанаїл витягся струнко і застебнув усі гудзички свого мундира…

— Я, ваше превосходительство… Дуже приємно! Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи.

— Ну, годі! — поморщився товстий. — Навіщо цей топ? Ми з тобою друзі дитинства — і до чого тут це чинопочитання!

— Та як же ж… Що ви… — захихикав тонкий, ще більше зіщулившись. — Милостива увага вашого превосходительства… ніби життєдайна волога… Це ось, ваше превосходительство, син мій Нафанаїл… дружина Луїза, лютеранка, певним чином…

Товстий хотів було заперечити щось, але на обличчі тонкого було стільки благоговіння, солодкуватості і шанобливої кислоти, що таємного радника занудило. Він одвернувся від тонкого і простиг йому на прощання руку.

Тонкий потиснув три пальці, уклонився всім тулубом і захихикав, мов китаєць: «Хи-хи-хи». Дружина посміхнулася. Нафанаїл шаркнув ногою і впустив картуза. Всі троє були приємно вражені.

1888

ХАМЕЛЕОН

Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці. Услід за ним ступає рудий городовик з решетом, вщерть повним конфіскованого агрусу. Навкруги тиша… На площі ні душі… Повідчинювані двері крамниць і шинків позирають, на. світ божий похмуро, як голодні пащі, коло них нема навіть жебраків.

— То ти кусатись, клятий? — чує раптом Очумєлов. — Хлопці, не пускайте його! Нині не дозволено кусатися! Держи! А… а!